Узагальнення практики розгляду цивільних справ Новини
Узагальнення практики розгляду цивільних справ, підготовлене Франовською К.С.
УЗАГАЛЬНЕННЯ ПРАКТИКИ РОЗГЛЯДУ СУДАМИ ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ ЗА ЗАЯВАМИ ПРО ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ, ЩО МАЮТЬ ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
ТА МЕТОДИКА РОЗГЛЯДУ СПРАВ ДАНОЇ КАТЕГОРІЇ
П Л А Н
Вступ.
ВСТУП.
Відповідно до плану роботи Апеляційного суду Житомирської області на перше півріччя 2008 року з метою узагальнення практики розгляду судами області цивільних справ за заявами про встановлення фактів, що мають юридичне значення та надання методичної допомоги у їх розгляді, вивчено матеріали 1321 цивільної справи даної категорії.
За статистичними даними, у 2007 році в суди області надійшло 1641 заява громадян про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Враховуючи залишок нерозглянутих справ на початок 2007 року (129 справ), всього протягом 2007 року розглянуто 1672 заяви, з них з ухваленням рішення 1564 справи, в тому числі задоволено вимоги по 1485 заяви (88%). Закрито провадження у 33 справах, залишено без розгляду 67 заяв. Не розглянуто на початок 2008 року 98 справ (5,8%).
Справи даної категорії, як правило, призначаються до судового розгляду і розглядаються протягом двох тижнів – одного місяця. Разом з тим, по 4% справ встановлено порушення передбачених законом строків розгляду. Такі порушення були зумовлені об'єктивними причинами – неявкою в судове засідання окремих осіб, що беруть участь у справі, відкладенням судового розгляду з поважних причин, відпусткою чи хворобою судді. Фактів тяганини у розгляді даних справ не встановлено.
Кількість розглянутих справ за заявами про встановлення фактів, що мають юридичне значення у розрізі судів та окремих видів фактів, характеризується такими показниками:
Найменування суду надійшло справ і проаналізов факт родинних стосунків факт постійного прожив. факт батьківства і визнання батьківства факт належності документу факт смерті факт прожив. в Україні факт прийняття спадщини факт трудового стажу факт прожив. однією сім'єю Інші
Корольовський 43 24 1 1 7 1 2 2 1 4
Богунський 54 21 7 2 9 2 1 3 9
Житомирський 6 1 1 1 3
Бердичівський 72 17 7 20 1 2 12 1 4 8
Коростенський 54 26 1 19 3 1 1 3
Н.-Волинський 81 28 4 4 9 7 16 5 8
Андрушівський 10 6 2 1 1
Баранівський 72 5 1 2 5 56 3
В.-Волинський 17 4 1 6 6
Брусилівський 32 9 1 5 13 1 1 2
Романівський 47 14 1 3 3 23 1 2
Ємільчинський 5 3 2 4 34 2 1
Коростишівський 25 7 3 8 1 2 2 2
Лугинський 15 2 2 10 1
Любарський 32 8 1 15 4 1 3
Малинський 103 30 1 4 31 35 2
Народицький 16 5 1 4 5 1
Овруцький 183 25 42 10 99 1 1 5
Олевський 16 3 5 2 5 1
Попільнянський 66 31 13 2 1 3 9 5 2
Радомишльський 249 69 1 1 65 77 16 1 12 7
Ружинський 31 23 6 2
Червоноармійський 9 6 1 1 1
Черняхівський 14 5 2 1 1 1 4
Чуднівський 29 24 3 1 1
Усього: 1321 396 89 25 207 383 6 101 8 48 58
Як видно з таблиці, найбільшу частку у справах даної категорії становлять справи за заявами про встановлення факту родинних стосунків (30%) та факту смерті (29%).
Найбільша питома вага недоліків відмічається по справах, розглянутих Радомишльським, Олевським, Червоноармійським, Коростенським, Володарсько-Волинським, Народицьким та Коростишівським районними судами.
Найменше помилок допускалось Андрушівським, Лугинським, Баранівським, Романівським районними судами.
У апеляційному порядку переглянуто всього 12 судових рішень, що становить 0,7% від загальної кількості ухвалених рішень. За результатами апеляційного розгляду одне рішення залишено без змін (8,3%), скасовано чотири рішення (33,3% від оскаржених), з яких два – з поверненням справ на новий розгляд, два – з ухваленням нових рішень. У п'яти справах закрито провадження, дві заяви залишені без розгляду.
Проте, як показало узагальнення, якби оскаржені були всі без виключення рішення у вивчених справах, то відсоток їх скасування з причин порушення норм матеріального чи процесуального права міг би складати понад 50% від загальної кількості ухвалених рішень.
Такий невтішний висновок випливає з аналізу помилок, допущених у застосуванні судами норм як матеріального, так і процесуального права. Помилки, як правило, зумовлені суб'єктивними причинами – необізнаністю із чинним законодавством та судовою практикою, формальним підходом до вирішення заяв, поспішністю у їх розгляді.
Є і ряд об'єктивних причин, які не можна залишити поза увагою. До таких слід віднести недостатність юридичної літератури по темі, відсутність узагальнень судової практики судів вищої ланки, а також об'ємність нормативної бази, до якої включено чимало нормативних документів, які прийняті понад 40-50 років тому, але є чинними на даний час.
Як вже відмічалось, окремі судді формально підходять як до прийняття заяв, так і до їх розгляду.
Так, є очевидним, що приймаючи заяви, судді не перевіряють належним чином, чи підсудна заява даному суду та чи підвідомча вона судам загальної юрисдикції.
Не дивлячись на те, що підсудність справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, суворо визначена законом, зокрема, ст.257 ЦПК, відповідно до якої заява у справі вказаної категорії (окрім заяв про встановлення факту володіння будівлею) подається за місцем проживання заявника, окремі суди приймають заяви до провадження з порушенням правил підсудності.
Наприклад, заяву про встановлення факту родинних відносин Позіховської Л.І. та Грипішиної О.І., що мешкають, відповідно, у м. Рівному та в м. Соснівці, Черкаської області, прийняв до провадження і розглянув по суті Чуднівський районний суд.
Заяву про встановлення факту смерті Поліщука В.К., подану в інтересах недієздатного Потіївською школою-інтернат, розглянуто Корольовським районним судом м. Житомира.
Справа за заявою жительки м. Бровари, Київської області, Нестеренкової К.Н. про встановлення факту смерті онука Нестеренкова В., розглянута Коростенським міськрайонним судом. Цим же судом в порушення ст.257 ЦПК розглянута справа за заявою мешканки м. Прилуки, Чернігівської області, Кучер Г.П. про встановлення факту родинних відносин.
Ружинський районний суд прийняв до провадження заяву Хмельницького М.П., що проживає в Луганській області, про встановлення факту родинних відносин, з тих підстав, що представник заявника проживає в Ружинському районі. Цим же судом порушено вимоги закону, що регулює порядок визначення підсудності справ про встановлення юридичних фактів, при прийнятті заяви мешканки АР Крим, Пасічник Н.В.
Не дивлячись на вимоги чинного законодавства в частині підвідомчості, деякі суди розглядали справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, за відсутності умов, передбачених ст.ст.234, 256, 258 ЦПК України (наприклад, встановлення факту роботи в колгоспі в період 1944-45 р.р. для одержання статусу учасника війни, факту належності майна підприємству, факту проживання у зоні посиленого радіаційного контролю для одержання статусу потерпілого від наслідків аварії на ЧАЕС, факту належності пенсійних справ, факту проживання в Україні з метою набуття громадянства України за наявності громадянства іншої держави, факту роботи у певних умовах для призначення пільгової пенсії, про встановлення трудового стажу, про тотожність імені, про встановлення дошлюбного прізвища, про встановлення факту постійного проживання в зоні посиленого радіаційного контролю тощо).
Допущені судами у вирішенні питань підвідомчості помилки будуть детально проаналізовані у відповідному розділі узагальнення.
Рішення про встановлення юридичних фактів суди, як правило, ухвалюють без глибокої перевірки вимог заявника, заперечень заінтересованих осіб, без критичної оцінки доказів. Іноді рішення ухвалюються на підставі неперевірених заяв заявників, за відсутності будь-яких доказів, які б підтверджували наявність юридичних фактів.
Досить часто суди не з'ясовують, з якою метою заявнику необхідно встановити той чи інший юридичний факт, не вимагають від заявника письмових доказів про неможливість одержання документів, що підтверджують факт, іншим шляхом, чи про неможливість поновлення втраченого документу, тощо.
Мають місце випадки, коли суди не встановлюють осіб, заінтересованих у справі, а іноді і не викликають їх в судове засідання. В результаті порушення вимог цивільного процесуального законодавства в цій частині, заінтересовані особи позбавлені права вступити у справу для захисту своїх прав та законних інтересів, що є безумовною підставою для скасування такого рішення за умови його апеляційного оскарження.
Окремі суди приймають до свого провадження і розглядають по суті справи про встановлення факту родинних відносин між особами, які не входять до кола спадкоємців, тобто, встановлюються факти, які не мають юридичного значення.
Непоодинокі випадки, коли суди допускають помилки при розгляді справ про встановлення фактів належності правовстановлюючих документів особі, ім'я, по-батькові чи прізвище якого, зазначені у документі, не співпадають з іменем, по-батькові та прізвищем цієї ж особи по паспорту чи свідоцтву про народження. При цьому, суди ухвалюють рішення не про встановлення факту належності правовстановлюючого документу особі, яка по-різному іменується в документах, а встановлюють тотожність прізвищ, імен, або осіб.
Як видно з вивчених справ, вирішуючи заяви громадян про встановлення фактів смерті, реєстрації народження, шлюбу, суди не вимагають від заявників подачі доказів про неможливість підтвердження юридичного факту іншим шляхом, зокрема, висновків органів РАЦС про відсутність реєстрації актового запису чи про відмову у поновленні актового запису. Виключенням є лише Романівський районний суд, який вимоги закону у вказаній частині виконує.
Продовжують мати місце випадки прийняття судами заяв про встановлення фактів, віднесених до компетенції інших органів і не підлягаючих розгляду в суді, таких як: факт належності паспорта, атестата, військового квитка, посвідчення потерпілого від наслідків аварії на ЧАЕС, свідоцтв, що видаються органами РАЦС, встановлення дати народження та ін.
Викликає зауваження і якість складення судових документів. Зокрема, в протоколах судових засідань (журналах судових засідань) заявники та заінтересовані особи неправильно іменуються "позивачами" та "відповідачами", покази свідків записуються дуже коротко, не відображаються дані про дослідження письмових доказів.
Рішення судів у справах даної категорії, як правило, недостатньо мотивовані, а резолютивні частини рішень викладаються так, що органи РАЦС не можуть зареєструвати встановлений факт внаслідок відсутності необхідних відомостей і тому порушують питання про роз'яснення рішень.
Так, часто в резолютивних частинах рішень судів про встановлення факту батьківства, визнання батьківства не зазначається дата та місце реєстрації народження дитини, місце реєстрації та номер актового запису, до якого необхідно буде вносити відомості про батька дитини на підставі судового рішення. На це, до речі, звертає увагу судів і Пленум Верховного Суду України у п.9 постанови №3 від 15 травня 2006 року «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів». Не виконують суди роз'яснення цієї постанови, викладені у ч.2 п.6, щодо обов'язкового розгляду судами разом з вимогами про визнання батьківства вимог про виключення відомостей про конкретну особу, записану батьком дитини.
Результати даного узагальнення спонукали автора до розробки методики розгляду справ про встановлення юридичних фактів з викладенням правових позицій та помилок у застосування відповідного законодавства.
Зважаючи на недостатність лекційного матеріалу по даній темі, наукових монографій та науково-практичних коментарів до законодавства, пропонується викладення методичного матеріалу як практичного, так і теоретичного, що дозволить суддям скоротити час для пошуку необхідної літератури щодо особливостей розгляду справ про встановлення окремих юридичних фактів та ознайомлення з правовими позиціями.
Нагору
I.  ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ.
Юридична суть процесу у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, визначається його належністю до окремого провадження. Все, що можна сказати про природу останнього і його відмінні риси, відноситься і до судового порядку розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
У зв'язку з тим, що юридичними фактами визнаються обставини, з якими закон пов'язує виникнення, зміну чи припинення особистих чи майнових прав, часто всі оточуючі події поділяються на ті, що мають юридичне значення і юридично байдужі. Однак такий поділ є вищою мірою умовним, оскільки в реальному житті далеко не завжди вдається провести абсолютну і непорушну межу між двома групами фактів.
Очевидно, та чи інша обставина розцінюється як така, що має юридичне значення, лише з точки зору тих правових наслідків, які вона згідно з законом може викликати. І навпаки, та ж обставина виступає як юридично байдужа, якщо її розглядати у зв'язку з тими правовими наслідками, для яких вона не має юридичного значення. Юридично значимий і юридично байдужий характер факту повинні визначатися конкретно по кожній окремо взятій справі. Зокрема, факти, про допустимість судового встановлення яких сказано у ст.256 ЦПК України, наділені юридичною значимістю не завжди і не для кожної особи, а лише у визначеній ситуації.
Зміст ст.256 ЦПК України може правильно тлумачитись з урахуванням статті 258 ЦПК, згідно з якою у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, має бути вказано, з якою метою заявнику необхідно встановити даний факт.
Мета встановлення факту – це ті наслідки, настання яких бажав би заявник. Вони можуть бути юридичними, але можуть бути і байдужими з точки зору права або ж суперечити йому. Визначити значення факту, про встановлення якого просить заявник, можна у зв'язку з тією метою, для досягнення якої він звернувся до суду.
Звідси можна зробити ряд висновків, що мають практичне значення для визначення компетенції суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення:
не можна розглядати у якості юридично важливого факт, якщо проханням про його встановлення заявник взагалі не ставить перед собою жодної мети;
не можна визнати факт таким, що має юридичне значення в тих випадках, коли його встановлення спрямоване на досягнення неправового результату (наприклад, встановлення факту з науковою метою);
юридичним факт визнається за умови, якщо для досягнення поставленої заявником мети він має правоустановче значення.
Компетенція суду в окремому провадженні обмежена встановленням наявності (чи відсутності) юридичних і доказових фактів. Інакше кажучи, при розгляді цих справ не можна одночасно підтвердити наявність самого факту і прав заінтересованої особи, які витікають з даного факту.
В окремому провадженні не можуть вирішуватись спори про право. Тому в тих випадках, коли в окремому провадженні про встановлення юридичних фактів виникає спір про право, то окреме провадження повинно поступитись позовному.
Сьогодні в ЦПК закріплено положення, що спір про право може виникнути в разі порушення, невизнання, або оспорювання прав, свобод (ст.3 ЦПК), при розгляді справ окремого провадження (ч.6 ст.235 ЦПК). Найчастіше спір про право виникає через правопорушення, яке може мати різні форми. Так, коли відповідач не визнає права позивача і останній не може вільно користуватися своїм правом, то має місце окремий випадок порушення права позивача або порушення свободи вільного користування своїми правами.
Спір про право може виникнути і за відсутності правопорушення, коли позивач претендує на будь-яке право внаслідок умислу чи обману. В разі оспорювання права позивач звертається до суду за захистом, попереджаючи можливість порушення його права.
Правопорушення переростає у спір тоді, коли порушник добровільно не поновлює порушене право, а уповноважена особа вживає заходів для поновлення порушеного права.
Отже, процесуальні правовідносини виникають тільки після звернення особи за захистом свого права та охоронюваного законом інтересу до суду і її подальші правові зв'язки регулюються згідно із законом, за яким суд бере на себе обов'язок розв'язати спір.
Об'єктивною основою виникнення цивільних процесуальних правовідносин є матеріальні правовідносини, але самі по собі вони не виникають, необхідне звернення до суду.
З позицій цивільного процесуального права для визнання наявності спору про право у справі достатньо, щоб він був спрямований на матеріально-правові відносини, у ньому брали участь не менше двох осіб з протилежними інтересами і сторони обґрунтовували свої доводи відповідними доказами.
Особливість справ окремого провадження полягає в тому, що в разі виникнення між заявником і заінтересованими особами спору про право, підвідомчого суду, суддя не може розглядати заяву в порядку окремого провадження, а залишає її без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони вправі пред'явити позов на загальних підставах (ч.6 ст.235 ЦПК).
Звідси можна зробити невеличкий підсумок.
Судовий порядок встановлення фактів, що мають юридичне значення як вид справ окремого провадження має свої особливості. Так, тут встановлюється виключна підвідомчість, специфічні правила підсудності, відсутні такі інститути позовного провадження, як зустрічний позов, треті особи, мирова угода тощо. Рішення суду у справах даного виду не підлягають примусовому виконанню, але мають загальнообов'язковий характер (ст.14 ЦПК). Вони реалізуються державними органами шляхом оформлення майнових чи особистих немайнових прав громадян, наприклад, видачею свідоцтва про право власності.
Таким чином, сутністю провадження у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення є те, що у ньому відсутній спір про право, об'єктом судового захисту є охоронюваний законом інтерес, предметом судової діяльності – встановлення визначених юридичних фактів з метою подальшого здійснення заявниками своїх суб'єктивних прав, а також специфічна судова процедура.
Слід зазначити, що діяльність суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення більшою мірою тяжіє до діяльності адміністративних органів. Це свідчить про те, що розгляд справ даної категорії пов'язаний із здійсненням, так би мовити, "судового управління" у випадках, якщо законодавець покладає на суд не властиву йому функцію встановлення тих чи інших обставин без вирішення спору про право. При цьому законодавець виходить із доцільності такого рішення, покладаючи встановлення юридичних фактів на суддю, який має особливий правовий статус суб'єкта судової влади, і поширюючи на процедуру розгляду цих справ форму цивільного судочинства.
Це дає підстави зробити висновок, що з точки зору юридичної природи окреме провадження виступає як унікальне явище у правовій регламентації встановлення фактів, що мають юридичне значення, і є сурогатом судового процесу, оскільки така діяльність суду за своїм змістом не має правосудного характеру.
Справи даної категорії підвідомчі судам загальної юрисдикції і розглядаються суддею одноособово (ст.18 ЦПК), з дотриманням загальних правил, встановлених цивільним процесуальним кодексом, за виключенням положень про змагальність та межі судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ визначені розділом IV ЦПК «Окреме провадження». Так, зміст заяв про встановлення факту, що має юридичне значення, визначений саме IV розділом ЦПК «Окреме провадження» і має свої особливості. Крім того, форма і зміст заяви визначені ще й ст.119 ЦПК України.
Якщо при вирішенні питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, буде встановлено, що заява подана без дотримання вимог, викладених в ст.ст.119, 120, 258 ЦПК України, без сплати судового збору (державного мита), витрат на інформаційно-технічний розгляд справи, суддя ухвалює про залишення заяви без руху в порядку ч.1 ст.121 ЦПК і надає строк для усунення відмічених в ухвалі недоліків. Ухвала судді має бути мотивованою, містити детальний виклад недоліків, визначений строк має бути достатнім, з урахуванням терміну поштового обігу. Про постановлення ухвали заявник повинен бути своєчасно повідомлений шляхом надіслання копії ухвали.
У тому випадку, коли заявник у встановлений строк не виконає вимог ухвали і не подасть заяву про продовження строку для виправлення недоліків, заява визнається неподаною і повертається заявнику з усіма доданими матеріалами (ч.2 ст.121 ЦПК). Причому, копія ухвали з роз'ясненням порядку і строку її оскарження в апеляційному порядку (ч.1 п.3 ст.293 ЦПК) надсилається заявнику невідкладно, а матеріали останньому повертаються тільки після набрання ухвалою чинності.
Справа про встановлення факту, що має юридичне значення може бути закрита за відмовою заявника від заяви (ч.1 п.3 ст.205 ЦПК), а також заява може бути залишена без розгляду відповідно до вимог ч.1 п.5 ст.207 ЦПК.
Справи даної категорії можуть бути розглянуті заочно, з дотриманням вимог, викладених в ст.ст.226-233 ЦПК.
Справи про встановлення юридичних фактів не можуть бути передані на розгляд третейського суду і не можуть бути закриті у зв'язку з мировою угодою.
Позовна давність на вимоги особистих немайнових прав не поширюється (ч.1 п.1 ст.268 ЦК).
Заяви про встановлення фактів, що мають юридичне значення оплачуються судовим збором, як заяви немайнового характеру, відповідно до ст.1 п.2 Декрету КМ України «Про державне мито», розмір якого становить 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
При ухваленні рішення у справі, судові витрати не повертаються.
Процесуальний порядок розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення визначений ст.ст.234-235, 256-259 ЦПК України.
Заява про встановлення юридичного факту може бути прийнята і розглянута судом в порядку окремого провадження за таких умов:
а) якщо згідно закону такий факт породжує певні юридичні наслідки (виникнення, зміну, припинення особистих та майнових прав громадян) і встановлення даного факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право, підвідомчим суду. Встановлення факту, що не має юридичного значення безпредметне. Тому у прийнятті заяв про встановлення таких фактів суди повинні відмовляти (ч.2 п.1 ст.122 ЦПК) або закривати провадження у випадку його помилкового відкриття (ч.1 п.1 ст.205 ЦПК);
б) якщо для відповідних фактів законом не передбачений інший порядок їх встановлення;
в) якщо отримання заявником у іншому порядку необхідних документів, що посвідчують дані факти є неможливим, або ж неможливо відновити втрачені чи знищені документи.
При дотриманні цих умов в судовому порядку можуть бути встановлені такі юридичні факти:
1) родинних відносин між фізичними особами;
2) факт перебування фізичної особи на утриманні;
3) факт каліцтва, якщо це необхідно для призначення пенсії чи допомоги по загальнообов'язковому державному страхуванню;
4) факт реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;
5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу;
6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по-батькові, місце та дата народження якого, вказані в документі, не співпадають з іменем, по-батькові, прізвищем, місцем та датою народження цієї особи, вказаними в свідоцтві про народження або паспорті;
7) народження в певний час у випадку неможливості реєстрації органом реєстрації актів цивільного стану факту народження;
8) смерті особи в певний час у випадку неможливості реєстрації органом реєстрації актів цивільного стану факту смерті.
Наведений перелік не є вичерпним. В судовому порядку можуть бути встановлені і інші факти, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення особистих або майнових прав фізичних осіб, якщо законом не передбачено іншого порядку їх встановлення.
Так, в судовому порядку визнається можливим встановлення таких фактів, як:
1) перебування у фактичних шлюбних відносинах, якщо внаслідок смерті чи пропажі безвісти в період Вітчизняної війни одного з подружжя фактичні шлюбні стосунки не могли бути оформлені шляхом реєстрації шлюбу в органах РАЦС, а також в тих окремих випадках, коли смерть одного з подружжя мала місце хоча і після війни, але фактичні шлюбні стосунки, які виникли до видання Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 року продовжувались до моменту смерті одного з подружжя, а об'єктивні обставини (тривала хвороба та інші обставини, які перешкоджали реєстрації шлюбу) не дали можливості подружжю зареєструвати шлюб в органах РАЦС після 8.07.1944 року;
2) усиновлення, яке мало місце до 1926 року і особа, що усиновила дитину до цієї дати, померла, та не встигла здійснити реєстрацію усиновлення, як це було передбачено ст.47 Кодексу Законів про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану, 1926 року;
3) визнання батьківства після смерті особи, батьківство якої встановлюється;
4) походження дітей від даної матері, а також дати їх народження при неможливості надання документів;
5) володіння будівлею на праві приватної власності, якщо заявник мав правовстановлюючий документ про належність будівлі, але він втрачений і вказаний факт не може бути підтверджений у позасудовому порядку;
6) належності правовстановлюючого документу на дім, автомобіль і т.д., якщо в документі є помилки у імені або по-батькові, або інші дані і вказаний факт не може бути підтверджений у позасудовому порядку;
7) прийняття спадщини і місця відкриття спадщини, якщо орган, що здійснює нотаріальну дію, не має права видати свідоцтво про право на спадщину з мотивів відсутності або недостатності відповідних документів, необхідних для підтвердження у нотаріальному порядку факту вступу у володіння спадковим майном;
8) належності довідки, документу на ім'я фізичної особи, в яких є помилки у імені, прізвищі чи по-батькові, і який підтверджує якийсь факт (наприклад, перебування у евакогоспіталі для визнання особи учасником війни);
9) постійного проживання не території України за відсутності необхідних документів для вирішення питання про належність заявника до громадянства України та ряд інших фактів.
Нагору
II.  ПІДВІДОМЧІСТЬ СПРАВ ПРО ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ, ЩО МАЮТЬ ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ.
Вирішуючи питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов'язаний з'ясувати питання підсудності та підвідомчості.
Визначити підсудність справи – це значить з'ясувати, у якому з судів першої інстанції в залежності від тих чи інших ознак повинна бути розглянута дана заява.
Всі справи за заявами про встановлення фактів, що мають юридичне значення розглядаються в судах за місцем проживання заявника, а якщо заявником порушено питання про встановлення факту володіння будівлею – за місцем знаходження будівлі (ст.257 ЦПК).
Відомо, що ніякий орган державної влади не має права прийняти на себе судові функції і вирішити питання, віднесене законом до повноважень суду. Але так само ні один судовий орган не може прийняти до свого провадження справу, вирішення якої віднесено до повноважень інших органів. Відтак, приймаючи справу до провадження, суддя повинен перевірити, чи може взагалі дана заява розглядатись в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу. Іншими словами, суддя має визначити підвідомчість справи.
Пленум Верховного Суду України у п.2 Постанови №5 від 31.03.95 року в редакції від 25.05.98 р. «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» роз'яснив, що при вирішенні питання про підвідомчість справи суди мають право враховувати норми законодавчих актів, якими передбачено позасудовий порядок встановлення певних фактів або визначено факти, які в даних правовідносинах можуть підтверджуватися рішенням суду.
Не можуть розглядатися судами заяви про встановлення таких фактів:
а) трудового стажу (для призначення пенсій та допомоги по тимчасовій непрацездатності, нарахування надбавок та інших пільг);
б) причин та ступеня втрати працездатності;
в) групи інвалідності та часу її настання;
г) проходження дійсної військової служби;
д) перебування на фронті;
е) перебування у партизанських загонах;
э) одержання поранення, контузії в боях при захисті України, СРСР чи при виконанні інших обов'язків військової служби;
ж) визнання ветераном чи інвалідом Вітчизняної війни;
з) віку фізичної особи;
и) закінчення учбового закладу і одержання відповідної освіти;
і) усиновлення після смерті усиновленого чи усиновителя, якщо за життя після 1926 року не було належним чином оформлено;
к) належність до певної національності;
л) належності особі паспорта, військового квитка, квитка про членство в об'єднанні громадян, а також свідоцтв, які видаються органами реєстрації актів громадянського стану;
м) тотожність імені, по-батькові і прізвища осіб, по-різному записаних у документах;
н) тотожність осіб;
о) належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи;
п) одержання урядових нагород;
р) розкуркулювання та адміністративного виселення громадян.
За загальним правилом суди можуть приймати заяви про встановлення фактів і розглядати їх в порядку окремого провадження, якщо:
а) відповідно до закону такі факти породжують юридичні наслідки;
б) встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням підвідомчого суду спору про право;
в) заявник не має іншої можливості одержати або відновити належні документи, які підтверджують факт, що має юридичне значення;
г) чинним законодавством не передбачений інший (позасудовий) порядок їх встановлення.
Суд розглядає справи даної категорії з участю заявника та заінтересованої особи, які є спеціальними суб'єктами даного виду провадження.
Нагору
III.  МЕТОДИКА РОЗГЛЯДУ СПРАВ ПРО ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ, ЩО МАЮТЬ ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ТА СУДОВА ПРАКТИКА У ЦИХ СПРАВАХ.
1. Встановлення факту родинних відносин.
Перш, ніж перейти до викладення питання про судову практику по розгляду справ за заявами про встановлення родинних відносин, необхідно уяснити, що таке родство, хто може бути родичем, і які виникають між ними права та обов'язки по відношенню один до одного.
Родство (у праві) – кровний зв'язок між людьми (або кровне споріднення), з наявністю якого закон пов'язує виникнення, зміну чи припинення прав та обов'язків.
Кожна людина по батьку належить до одного роду, по матері – до іншого. Близькість родства визначається ступенями та лініями. Зв'язок однієї особи з іншою через народження є ступінню. Зв'язок ступенів, що безперервно продовжуються, складають лінію. Лінії є прямі та бокові. Пряма лінія іменується висхідною, якщо вона розглядається від потомків до початку родоводу: онук, син, батько, дід, а нисхідною, якщо увага звернута у напрямку від початку родоводу до потомків: дід, батько, син, онук. Ступінь, від якої виходять дві і більше ліній, називається щодо них коліном.
Висловом "рідний" визначається родич у першій боковій лінії (рідний брат, рідна сестра). Родич у другій боковій лінії називається двоюрідним, в третій – троюрідним. Два брата і дві сестри називаються рідними, якщо вони мають одного батька і одну матір. Брати і сестри, які мають одного батька, але різних матерів, є єдинокровними; одну матір, але різних батьків – єдиноутробними.
Відносини між подружжям не є родством.
Родство, як саме по собі, так і у поєднанні з іншими юридичними фактами, служить підставою для виникнення ряду прав та обов'язків. У кожному конкретному випадку законодавство визначає коло осіб, родство між якими може мати правове значення.
Відповідно до п.1 ст.256 ЦПК суд вправі розглядати справи про встановлення факту родинних відносин, коли це безпосередньо породжує юридичні наслідки, наприклад, якщо підтвердження такого факту заявнику необхідно для одержання в органах, що посвідчують нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину, для оформлення права на пенсію по втраті годувальника тощо.
Суд розглядає справи даної категорії з участю заявника та заінтересованої особи, які є спеціальними суб'єктами даного виду провадження.
Заяву про встановлення факту родинних відносин подати в суд можуть:
спадкоємці померлої особи, які мають право на спадщину як за законом, так і за заповітом і для яких, в результаті, настануть юридичні наслідки;
особи, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника і яким відмовлено у її призначенні у зв'язку з відсутність доказів родинних відносин;
інші особи, які заінтересовані у встановлені факту родинних відносин, від яких залежить настання юридичних наслідків;
прокурор в порядку ст.ст.45, 46 ЦПК України, ст.36-1 Закону України «Про прокуратуру».
Ці особи будуть виступати в суді як заявники.
Разом із заявниками у справах окремого провадження беруть участь заінтересовані особи, визначенню кола яких має сприяти чітке зазначення мети заявника у заяві до суду, для якої потрібно встановити цей факт.
Заінтересовані особи беруть участь у справах даної категорії з метою захисту своїх інтересів або інтересів держави.
З огляду на це, суди повинні встановлювати абсолютно всіх заінтересованих осіб у справі і залучати їх до участі.
Заінтересованими особами в залежності від мети встановлення факту можуть бути: інші особи, що мають право на спадщину (брати, сестри, онуки, особи, на користь яких складено заповіт, усиновлені, територіальна громада за відсутності інших спадкоємців за законом і за заповітом).
Якщо встановлення факту родинних відносин заявлено з метою одержання пенсії у зв'язку з втратою годувальника, то заінтересованими особами можуть бути управління соціального захисту населення, військкомати (щодо загибелі військовослужбовців), судова адміністрація щодо суддів, а також інші родичі, які мають право на пенсію чи відшкодування шкоди.
Заінтересованою особою може бути правління Українського національного фонду по заявам спадкоємців в'язнів фашистських концтаборів по виплаті компенсацій, відповідно до Закону «Про заснування Фонду "Пам'ять", відповідальність і майбутнє» ФРН від 12 серпня 2002 року.
З'ясовуючи, хто у даній справі є заінтересованою особою, суди нерідко помиляються і залучають до участі у справі в якості заінтересованих осіб нотаріальні контори (у справах про встановлення юридичного факту для оформлення спадкових прав), територіальний центр захисту пенсіонерів (у справах за заявами громадян, які проживають у таких центрах) тощо.
До заяви про встановлення факту родинних відносин, у якій зазначається мета, для якої заявник просить встановити цей факт, додаються такі документи та докази:
1) докази, які підтверджують наявність даного юридичного факту (акти, анкети, автобіографії, листівки, сімейні фотографії, листи ділового та особистого характеру, особові справи, рішення судів, ордери на вселення, обмінні ордери, погосподарські книги, виписки з домових книг та інші документи, які у собі містять відомості про родинні відносини осіб);
2) довідки органів РАЦСу про неможливість поновлення втрачених записів, внесення змін і доповнень, виправлень у записи актів цивільного стану;
3) покази свідків, яким достовірно відомо про взаємовідносини померлого з заявником (сусіди, куми, друзі, інші родичі і т.д.).
Цей перелік не є вичерпним.
Суд не має права відмовити у розгляді заяви про встановлення факту родинних відносин з мотивів, що заявник може вирішити це питання шляхом встановлення неправильності запису в актах цивільного стану. Право вибору належить заявнику.
Разом з тим, для розгляду в порядку окремого провадження не може бути прийнята заява про встановлення факту родинних відносин, якщо заявник порушує це питання з метою підтвердити своє майбутнє право на жиле приміщення, на обмін жилого приміщення, для видачі доручення, для дарування автомобіля, для виїзду за кордон на постійне місце проживання і т.д. У перелічених випадках, коли заявнику відмовлено у задоволенні його вимог, він має право оскаржити відмову у адміністративному порядку, або звернутись до суду з позовом (у залежності від характеру вимог).
Якщо заявник не відноситься до спадкоємців по закону, факт родинних відносин з метою одержання спадщини, не повинен встановлюватись.
Суду непідвідомчі справи про встановлення факту родинних відносин осіб, які відповідно до ст.1224 ЦК усунуті від спадщини. Крім того, ч.2 ст.1260 ЦК передбачено, що усиновлені та їх нащадки не успадковують за законом після смерті батьків усиновленого та інших його родичів за походженням по висхідній лінії. Батьки усиновленого та його родичі за походженням по висхідній лінії не спадкують за законом після смерті усиновленого та його нащадків.
Але, слід звернути увагу судів на ту обставину, що у випадку, коли факт родинних відносин встановлюється з метою отримання спадщини за кордоном, суди можуть прийняти до свого провадження і встановити такий факт у тому випадку, коли за законодавством іншої держави ці особи належать до кола спадкоємців за законом та встановлюваний факт спричинить для них юридичні наслідки.
Рішення суду про встановлення факту родинних відносин підтверджує лише факт родства, ступінь і коліно в родовій ієрархії. На підставі цього рішення фізична особа може доказати, що вона є родичем померлого і це дає йому право на спадщину, але не дає права на внесення виправлень, змін, доповнень у актовий запис, видачу нового паспорта.
В любому випадку рішення суду має відповідати вимогам ст.ст. 209-215 ЦПК і містити в собі всі відповіді на поставлені питання, що відносяться до справи.
Резолютивна частина рішення має бути викладена так:
"Встановити факт, що Петрова Зінаїда Іванівна, 28 березня 1938 року народження, уродженка м. Житомира є рідною сестрою померлого 25 вересня 2007 року Вознюка Василя Івановича, 21 січня 1932 року народження, уродженця м. Києва.", або:
"Встановити, що Загребельний Ігор Петрович, 13 червня 1981 року народження, уродженець м. Вінниці є онуком померлого 16 листопада 2007 року Лукашина Володимира Захаровича, 15 лютого 1924 року народження, уродженця м. Ташкента."
"Визнати Корольову Інну Олександрівну, 3 вересня 1929 року народження, уродженку м. Львова рідною сестрою померлої 1 січня 2008 року Шагалової Людмили Олександрівни, 3 вересня 1929 року народження, уродженки м. Львова."
СУДОВА ПРАКТИКА
У більшості випадків родинні відносини повинні бути посвідчені якимись документами, які втрачені, або в них допущено помилки. При встановленні батьківства такі документи відсутні, їх видають потім, на підставі судового рішення.
Заяви про встановлення родинних відносин між дітьми і батьками за відсутності в свідоцтвах про народження даних про батька або вчиненні запису про нього з слів матері, є, по-суті, заявами про встановлення батьківства, а не родинних відносин.
Між тим, суди нерідко помилялись при розгляді таких заяв, внаслідок чого постановлені рішення не відповідають вимогам закону.
Так, Бабійчук Л.В., 1955 року народження, просив встановити факт, що померлий у 1980 році Акінчиць В.Л. є його батьком, оскільки у свідоцтві про народження він записаний на прізвище матері, а у графі "батько" відомості відсутні. Встановлення факту заявник обумовлює необхідністю одержання спадщини після смерті Акінчиць В.Л. На обґрунтування заяви Бабійчук Л.В. зазначав, що Акінчиць В.Л. за життя виховував його, утримував, вважав своїм сином і це всім відомо. Рішенням Романівського районного суду встановлено факт родинних відносин між заявником та померлим Акінчиць В.Л. Необхідно було встановити факт визнання батьківства за нормами КпШС.
Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду від 15.03.07 р. встановлено факт родинних відносин між померлим у 2001 році Подейком П.Я. та Хуст Оксаною, 1972 р.н., в свідоцтві про народження якої батько записаний за вказівкою матері і її прізвище записано за прізвищем матері Туровська. Суд вказав у рішенні про встановлення родинних відносин між дочкою і батьком. Фактично, вимоги заявниці зводились до встановлення батьківства. У рішенні суд не послався на матеріальний закон і підстав задоволення заяви не зазначив.
Горщик В.С., 1972 р.н., просив встановити, що померлий у 1997 році Жеревчук С.І. є його батьком, посилаючись на те, що у свідоцтві про народження батько записаний за вказівкою матері, за прізвищем Горщик. Встановлення факту заявнику необхідне для отримання спадщини. Рішенням Олевського районного суду від 28.02.07 р. встановлено факт родинних відносин, хоча вимоги заявника, знову ж таки, зводяться до встановлення батьківства.
Ухвалюючи рішення про встановлення факту родинних відносин між Кучеруком М.П. та рідною сестрою батька заявника Кучерук Г.П., з метою оформлення заявником спадкових прав після смерті останньої, Коростишівський районний суд не звернув увагу на те, що будь-які докази на підтвердження факту у справі відсутні, а у свідоцтві про народження заявника в графі "батько" взагалі значиться лише одне ім'я – Пилип.
Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду замість встановлення факту родинних відносин по заяві Левицької Є.К. встановлено тотожність осіб – Левицької Є.К. та Черкавської Є.К.
Рішенням Червоноармійського районного суду встановлено родинні відносини двоюрідних сестер Острогляд Є. і Огороднік В. у зв'язку з оформленням права на спадщину, яка відкрилась до 2004 року. Суд, розглядаючи заяву, не з'ясував, чи матиме встановлення даного факту юридичні наслідки для заявниці, оскільки за положеннями ЦК 1963 року двоюрідні сестри права на спадкування за законом не мали.
Цим же судом ухвалено рішення про встановлення факту родинних відносин між Бродецьким В.С. та його дружиною Бродецькою Г.О., тоді як за основами сімейного законодавства шлюбні стосунки не є родинними.
Аналогічні помилки допускали Любарський районний суд у рішенні про встановлення факту родинних відносин між чоловіком Горбач А.Л. та дружиною Горбач Г.Г., Чуднівський районний суд, ухвалюючи про встановлення факту родинних відносин між подружжям Фидра. Причому, у даному випадку, слід було встановлювати факт належності померлому правовстановлюючих документів – державного акту про право власності на земельну ділянку та свідоцтва про право власності на будинок у яких, по-батькові спадкодавця вказано Лаврінович, тоді як у свідоцтві про смерть він зазначений як Лаврентійович.
Рішенням Володарсько-Волинського районного суду встановлено, що Желізко С.К. є сином Желізка К.С. Підставою для задоволення вимог стала помилка у імені батька у свідоцтві про народження сина. Оскільки і батько і син живі, всі документи збережені, то підстав для встановлення факту родинних стосунків суд не мав. Чинним законодавством встановлено інший порядок внесення виправлень у актовий запис.
Рішенням Коростенського міськрайонного суду встановлено факт родинних відносин між живими матір'ю Ібрагімовою М.М. та дочкою Контридзе Л.С. Як вбачається із заяви, встановлення факту заявниці необхідне для реєстрації за місцем проживання матері у м. Коростені. Ухвалюючи рішення про задоволення вимог, суд не врахував, що за вимогами закону, у справах даної категорії, разом із заявою про встановлення факту родинних відносин заявник повинен подати суду не тільки відмову РАЦС у видачі повторного свідоцтва, внесенні виправлень у документи, що підтверджують родство, але і достовірні дані про те, що встановлення факту породжує для них юридичні наслідки і не пов'язане із спором про право. За матеріалами даної справи заявниця є громадянкою Грузії, де і народилась, має паспорт. Дані про необхідність підтвердження даного факту та про неможливість його підтвердження іншим шляхом у справі відсутні.
Корольовський районний суд м. Житомира задовольнив заяву Грінчук Н.А. і встановив факт родинних відносин з сином Гринчуком Д.В., 1995 р.н., оскільки у свідоцтві про народження останнього органом РАЦС прізвище сина записано ГРИНЧУК. Очевидно, що має місце неправильність у актовому записі, тому виправлення здійснюється іншим порядком.
Чинне законодавство, що регулює встановлення судами фактів, що мають юридичне значення, не містить прямої вказівки на те, що такі факти встановлюються лише щодо померлих фізичних осіб. Разом з тим, слід мати на увазі, що підтвердження родинних відносин між живими фізичними особами здійснюється іншим шляхом, в залежності від обставин.
Викликає зауваження зміст окремих рішень у справах про встановлення факту родинних відносин, ухвалених Любарським районним судом. Так, подекуди суд в резолютивній частині зазначає: "встановити факт родинних відносин між А. та Б., яка померла…, встановивши, що родинні відносини відповідають п'ятому ступеню споріднення, не враховуючи народження самої спадкодавиці". Між тим, визначення ступеня спорідненості не входить до компетенції суду.
Неправильними є вказівки судів у резолютивній частині рішень про покладення на орган РАЦС зобов'язань, як-то: внести виправлення прізвища у свідоцтві про народження Гринчука Д.В. (Корольовський райсуд), внести виправлення у актовому записі про шлюб Бродецької О.О. (Червоноармійський райсуд) і т.п.
Нагору
2. Встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах та факту реєстрації шлюбу.
Першими законодавчими актами, що поклали початок встановленню нових сімейних відносин в Україні, були три декрети від 20 лютого 1919 року «Про організацію відділу записів актів громадянського стану», «Про цивільний шлюб та введення книг актів громадянського стану», «Про розлучення».
Відповідно до цих декретів республіка визнавала тільки цивільний шлюб, церковний шлюб оголошувався приватною справою. Одночасно було вирішено питання про законність шлюбів, укладених до 20 грудня 1919 року. Зазначалось, що церковні шлюби, укладені до видання декретів, мають силу зареєстрованого цивільного шлюбу.
У зв'язку з тим, що Радянська влада на території України встановлювалась не одночасно, цивільні шлюби в окремих областях введені спеціальними законами.
Так, Указом Президії Верховної Ради України від 16 квітня 1940 року «Про реєстрацію актів громадянського стану у Волинській, Дрогобицькій, Львівській, Ровенській, Станіславській та Тернопільській областях України» церковні шлюби визнавались, якщо вони були укладені до 5 травня 1940 року.
Указом ПВС УРСР від 24 січня 1946 року «Про введення на території Закарпатської області законодавства Української РСР», церковні шлюби визнавались, якщо вони були укладені до 25 січня 1946 року. Спеціальний закон про реєстрацію актів громадянського стану не приймався.
Законом СРСР від 2 серпня 1940 р. «Про включення Північної Буковини, Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського уїздів Бесарабії до складу Української РСР» церковні шлюби визнавались, якщо вони були укладені до 2 серпня 1940 року.
Наступним кроком у розвитку сімейного законодавства було прийняття Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР 31 травня 1926 року. Цим Кодексом встановлено, що тільки юридично оформлений шлюб породжує права та обов'язки подружжя і під страхом недійсності повинен бути зареєстрований в органах ЗАГС.
Відповідно до Указу ПВР УРСР від 8 липня 1944 року особи, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, які склались до видання Указу, мають право оформити свої відносини шляхом реєстрації шлюбу з вказівкою строку фактичного спільного проживання.
Кодекс 1926 року не передбачав фактичних шлюбних відносин, а Указ від 08.07.1944 року прирівняв їх до зареєстрованого шлюбу.
Указом ПВР від 10 листопада 1944 року «Про порядок визнання фактичних шлюбних відносин у випадку смерті чи пропажі без вісти на фронті одного з подружжя» був передбачений судовий порядок визнання фактичних шлюбних відносин. Цей Указ передбачав, що коли фактичні шлюбні відносини, які існували до видання Указу від 08.07.44 року не можуть бути зареєстровані внаслідок смерті чи пропажі без вісти на фронті одного з осіб, що перебувають у таких відносинах, інша сторона має право звернутись в суд з заявою про визнання її дружиною померлого (загиблого, пропалого без вісти).
З позицій чинного Сімейного Кодексу України встановлення фактичних шлюбних відносин допускається і в теперішній час, оскільки Указ від 10.11.1944 року не визначав будь-якого строку давності для звернення до суду з заявою про визнання фактичних шлюбних відносин.
Пленум Верховного Суду України в п.11 постанови №5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» (в редакції від 25.05.1998 року) роз'яснив, що встановлення судом факту перебування у фактичних шлюбних відносинах на підставі п.5 ст.273 ЦПК (раніше чинного КпШС) може мати місце, якщо такі відносини виникли до 8 липня 1944 року і тривали до смерті (пропажі без вісти на фронті) одного з подружжя, внаслідок чого шлюб не може бути зареєстровано в органах реєстрації актів громадянського стану.
В інших випадках заяви про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах судовому розгляду не підлягають.
Пункт 4 ст.256 ЦПК передбачає встановлення в судовому порядку факту реєстрації шлюбу. Встановлення цього факту можливо лише за умови доведеності того, що шлюб реєструвався, але втрачені відповідні документи і поновити їх неможливо.
Встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах відрізняється від встановлення факту реєстрації шлюбу за наступними ознаками:
встановлення факту фактичних шлюбних відносин здійснюється за заявою особи, яка не перебуває в зареєстрованому шлюбі і встановлення цього факту допускається до певного часу у випадку смерті одного з подружжя;
встановлення факту реєстрації шлюбу допускається за життя подружжя, за умови реєстрації шлюбу і може мати місце в будь-який час, незалежно від того, коли втрачені документи, що підтверджують реєстрацію, та за наявності висновку РАЦС про відмову у поновленні актового запису та причин відмови (відсутність книг запису, книги не збереглись і т.д.).
Таким чином, перед тим, як звернутись в суд з заявою про встановлення факту реєстрації шлюбу, заявник зобов'язаний спочатку звернутись у відділ РАЦС про поновлення актового запису (п.3 Положення «Про порядок зміни, доповнення, поновлення та анулювання актового запису цивільного стану» від 26.09.2002 року).
З такою заявою мають право звернутись:
особи, щодо яких був вчинений реєстраційний запис;
законні представники неповнолітніх та недієздатних;
спадкоємці померлих.
Підставою для прийняття заяви є повідомлення (висновок) РАЦС про відсутність актового запису за затвердженою формою (п.3.3 Положення).
Заінтересованими особами в залежності від мети встановлення фактів можуть бути:
другий з подружжя – у справах про встановлення факту реєстрації шлюбу;
інші спадкоємці – для одержання спадщини;
територіальна громада, управління соціального захисту населення – при оформленні пенсії чи відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника та ін.
Поновлення втраченого актового запису про шлюб здійснюється тільки за наявності документів, що підтверджують факт реєстрації шлюбу в органах РАЦС в Україні (свідоцтво про реєстрацію акту, його копії, завірені нотаріусом, штамп про реєстрацію в паспорті чи паспортному документі), або на підставі рішення суду (п.3.4 Положення).
На підставі поданих громадянином документів та їх аналізу, відділ РАЦС складає висновок про поновлення або про відмову у поновленні актового запису (п.3.11 Положення).
У випадку відмови у поновленні висновок повинен містити причини відмови.
Для звернення в суд про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах достатньо відмови відділу РАЦС про відмову у видачі повторного свідоцтва внаслідок відсутності актового запису за вказаний період при збереженні книг запису актів (п.7.11 Правил).
У випадку, коли шлюб був зареєстрований не за місцем теперішнього місця проживання заявника і останній не має змоги одержати повторне свідоцтво або відмову, він звертається до відділу РАЦС за місцем свого проживання і цей відділ звертається із відповідним запитом до відділу, де реєструвався шлюб.
Для правильного розгляду справ за заявами про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах, необхідно мати ряд документів та доказів про час початку спільного проживання, про причини його нереєстрації за життя іншого подружжя.
Такими документами можуть бути:
довідка архіву відділу РАЦС про відсутність запису про шлюб заявника та померлої особи;
довідка архіву відділу РАЦС про те, що ні один із співмешканців до початку спільного проживання і після не перебував у зареєстрованому шлюбі;
свідоцтво або копія свідоцтва про смерть іншого з подружжя;
рішення суду про встановлення факту реєстрації смерті або факту смерті;
повідомлення військкомату, військової частини про смерть або пропажу без вісти на фронті;
письмові докази на підтвердження факту спільного проживання (погосподарські та домові книги про прописку та включення до складу господарства чи двору, довідки вуличних комітетів, домкомів, копії свідоцтв про народження дітей, в яких фактичне подружжя записано батьками, виписки з особових справ військових з записами про дружину, листи, сімейні фотографії, вітальні листівки тощо).
Для встановлення факту реєстрації шлюбу необхідно подати наступні документи та докази:
висновок відділу РАЦС про відмову у поновленні актового запису про реєстрацію шлюбу, належно оформлений;
довідка архіву відділу РАЦС про те, що актовий запис втрачено (згорів під час пожару, вивезений під час війни, затоплений разом з архівами, тощо);
довідки церковних архівів, консисторій, єврейських общин та інших установ, які реєстрували шлюб у Західній Україні до 1940 та 1946 років про те, що такий факт мав місце, що документи втрачені;
виписка з паспорта чи паспортного документу, в яких є відмітка (штамп) про реєстрацію шлюбу;
документи ділового характеру (анкети, особові справи та інші);
свідоцтва про народження дітей, де батьками вказані заявники, актові записи про народження дітей;
домові книги з записами, в якості кого прописаний (вселений) один з подружжя;
свідоцтво про розірвання шлюбу;
листи ділового та особистого характеру;
документи про одержання грошового атестата чоловіка, що перебував на фронті;
покази свідків щодо факту реєстрації шлюбу.
Цей перелік не є вичерпним.
Рішення суду про встановлення факту реєстрації шлюбу підлягає реєстрації в органах РАЦС і його резолютивна частина має бути викладена так:
"Встановити факт, що 25 травня 1958 року у Калинівському райЗАГСі Вінницької області був зареєстрований шлюб між Сидоренком Петром Полікарповичем, 1938 року народження, уродженцем м. Вінниці, українцем і Сидоренко (дошлюбне прізвище Костинська) Галиною Василівною, 1939 року народження, уродженкою с. Калинівка, Вінницької області, росіянкою. Копію даного рішення направити у відділ РАЦС Калинівського району для поновлення актового запису про реєстрацію шлюбу та видачі свідоцтва про шлюб."
У резолютивній частині рішення про встановлення факту шлюбних відносин необхідно вказати: "встановити факт перебування у фактичних шлюбних відносинах Черемхової Клавдії Іванівни, 1924 р.н., уродж. с. Вільхове Тернопільського району Тернопільської області та Григоренка Теодора Ілліча, 1924 р.н., уродж. с. Петриківці, Броварського району Київської області, в період з січня 1943 року по день смерті Григоренка Т.І. 16-го травня 1982 року". Дане рішення заміняє актовий запис про шлюб, тому свідоцтво про шлюб не видається.
Не можна визнати правильним, наприклад, таке формулювання резолютивної частини рішення: "визнати, що Соболь К.П. є дружиною Т.В. Соболя, який помер 27 вересня 1944 року", або: "встановити, що Ярошевська В.Б. дійсно була дружиною Коростильова Ш.М., який помер…"
СУДОВА ПРАКТИКА
Перепелиця А.В. звернулась в суд з заявою про встановлення факту реєстрації шлюбу з Перепелицею А.М. у 1943 році, посилаючись на те, що у 2006 році її чоловік помер, свідоцтво про шлюб вона загубила, а тому не може оформити свої спадкові права. На обґрунтування вимог заявник подала ксерокопію паспорту з відміткою про реєстрацію шлюбу та відповідь органу РАЦС про відсутність актового запису про реєстрацію.
Рішенням Брусилівського районного суду заяву задоволено, встановлено факт реєстрації шлюбу.
Таке рішення, виходячи з матеріалів справи, не можна визнати таким, що відповідає закону.
Так, суд не взяв до уваги, що встановлення факту реєстрації шлюбу у певний час, з певною особою підлягає розгляду в суді лише в тих випадках, коли є докази реєстрації шлюбу, а органи РАЦС відмовили у поновленні актового запису.
Тому, перед зверненням до суду, заявник повинен спочатку звернутись до РАЦС, одержати висновок і у випадку відмови має право звернення до суду. Приймаючи до провадження суду заяву Перепелиці А.В., суддя не звернув увагу на те, що матеріали не містять відмови органу РАЦС у поновленні актового запису. Натомість, до заяви додана довідка РАЦС про відсутність актового запису про реєстрацію шлюбу. Заявник має безспірні докази про реєстрацію шлюбу, і якби відділ РАЦС відмовив у поновленні актового запису про реєстрацію, таку відмову можна було б оскаржити в порядку, визначеному КАС, або звернутись до суду загальної юрисдикції з заявою про встановлення факту реєстрації.
Аналогічні помилки допустив Радомишльський районний суд при розгляді заяви Савченка У., встановивши факт реєстрації шлюбу у 1929 році за відсутності актового запису, по справах за заявами Онуфрійчук, Коржової про встановлення факту реєстрації шлюбу.
Ничипорук Г.П. просила встановити факт реєстрації шлюбу з Ничипоруком А.З. у 1942 році, посилаючись на втрату свідоцтва про шлюб та відмову РАЦС у поновленні актового запису. Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду встановлено факт перебування у фактичному шлюбі.
На обґрунтування рішення суд зазначив, що подружжя вінчалось за релігійним обрядом, фактичні шлюбні відносини виникли до набрання чинності Указом ПВР від 08.07.1944 р. і цей шлюб прирівнюється до зареєстрованого, а тому відсутні підстави для встановлення факту реєстрації шлюбу.
З таким рішенням повністю погодитись неможливо. Заявник, зокрема, зазначала, що її шлюб був зареєстрований, про що у паспорті є відповідний штамп, до шлюбу вона мала прізвище Салько, її діти мають свідоцтва про народження, де батьками вказані вона з чоловіком з одним прізвищем Ничипорук, хоча релігійний обряд при взятті шлюбу дійсно ними був дотриманий.
У даному випадку суду слід було встановити факт реєстрації шлюбу, а не факт перебування у фактичному шлюбі, тому що сам по собі шлюб за релігійним обрядом, укладений після 20.03.1919 року дійсно не має юридичного значення, але коли подружжя, поряд з релігійним обрядом уклали відповідно до чинного сімейного законодавства цивільний шлюб, їх сімейні відносини визнаються державою.
Безпідставно встановив факт реєстрації шлюбу між Іващенко Т.А. та Іващенко В.І. у 1963 році Радомишльський районний суд. Як видно з змісту заяви, заявник не могла оформити право на спадщину після смерті чоловіка, у зв'язку з розбіжностями у його по-батькові у свідоцтві про шлюб та свідоцтві про смерть: "Ілліч" та "Ількович".
Нагору
3. Встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу.
Чинним Сімейним Кодексом України закріплені права чоловіка та жінки, що проживають у незареєстрованому шлюбі на рівне право на придбане майно в період цього шлюбу, а у Цивільному Кодексі – право на спадщину.
Так, ст.74 СК передбачає, що коли чоловік та жінка проживають однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, майно, набуте в період спільного проживання, належить їм на праві спільної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Відповідно до ст.1264 ЦК, в четверту чергу на спадкування за законом мають право особи, що проживають з спадкодавцем однією сім'єю не менше 5 років до часу відкриття спадщини. Цією нормою, по-суті, визначена четверта черга закликання до спадкування так званої "цивільної дружини".
Як у першому, та і в другому випадках, заінтересовані особи повинні довести, що вони були членами сім'ї. Єдиний для цього шлях – встановлення факту спільного проживання.
Законодавець не вказав, з якого часу можливо доводити початок спільного проживання чоловіка та жінки для визнання їх "цивільним подружжям".
Оскільки Сімейний Кодекс набрав чинності з 1 січня 2004 року, і законодавець не надав йому зворотної сили, то положення ст.74 СК можливо застосовувати до правовідносин, що виникли після цієї дати.
Тому, встановлення даного факту повинно здійснюватися, якщо він виник після 01.01.2004 року і з цього часу поширюється і такий режим на придбане майно.
Що стосується застосування ст.1264 ЦК, то законодавець у Перехідних положеннях чітко визначив порядок дії закону в часі, вказав, що правила книги шостої ЦК застосовуються також до спадщини, яка відкрилась, але ніким не була прийнята до набрання ЦК чинності (до 01.01.2004 року).
Таким чином, якщо спадщина відкрилась до 1 січня 2004 року, необхідно застосовувати чинне на час її відкриття законодавство, зокрема, відповідні норми ЦК УРСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, прав спадкоємців за законом тощо.
У разі, коли спадщина, яка відкрилась до набрання чинності ЦК, і не була прийнята ніким зі спадкоємців, і спадкове майно не перейшло до держави, на підставі правил ЦК право на спадкування одержують особи, в яких таке право виникло з набранням чинності цим Кодексом (хоча раніше вони і не належали до кола спадкоємців), і за встановленими ним правилами це право здійснюється. За відсутності таких осіб або неприйняття ними спадщини застосовуються положення про відумерлість спадщини.
При визначенні виду провадження, за правилами якого розглядається справа про спадкування, у разі якщо особа звертається до суду з вимогами про встановлення фактів, які можуть вплинути на спадкові права та обов'язки інших осіб і (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними, справа розглядається за правилами позовного провадження.
У разі коли права, пов'язані із спадкуванням, особа не може реалізувати через необхідність доведення нею певних фактів, то при розгляді таких справ суд установлює факти, які мають юридичне значення. Ця справа розглядається за правилами окремого провадження, якщо при цьому відсутній спір про право на спадщину.
Вирішуючи заяви про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу, суди повинні мати на увазі, що окрім жінки та чоловіка, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки, інші особи, які взяли до себе дитину як члена сім'ї, тощо. Проте судам у цьому разі необхідно враховувати загальне обмеження, установлене ч.4 ст.3 СК, що сім'я не може утворюватися на підставах, заборонених законом, і таких, що суперечить моральним засадам суспільства.
Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них права на спадкування в першу чергу спадкоємців за законом.
Враховувати необхідно ще й те, що на встановлення факту проживання однією сім'єю без шлюбу чоловіка та жінки поширюються правомайнові правовідносини, які зазначені в самій статті. Аліментні відносини, відносини реєстрації дітей, народжених від такого шлюбу дітей та інші сімейні правовідносини, вирішуються у іншому порядку. Тому, якщо заявник просить встановити факт спільного проживання для оформлення батьківства щодо дитини, стягнення аліментів на утримання дитини, чи на своє утримання і т.д., то встановлення такого факту суду непідвідомче, відтак, суддя мотивованою ухвалою повинен відмовити у прийнятті заяви.
Справи про встановлення факту спільного проживання чоловіка та жінки без шлюбу можуть порушуватись в суді, як самими заінтересованими особами (заявниками), так і його спадкоємцями будь-якої черги, а також особами, які мають право звернення до суду в інтересах інших осіб, в тому числі і прокурор.
Заінтересованими особами в залежності від мети встановлення факту можуть бути інші спадкоємці, управління соціального захисту, територіальна громада та ін.
Для правильного вирішення справи про встановлення факту спільного проживання чоловіка та жінки без шлюбу суду слід мати у розпорядженні такі документи та докази:
свідоцтво про смерть одного з подружжя;
свідоцтва про народження дітей, в яких "чоловік" у добровільному порядку записаний батьком дітей;
виписки з погосподарських, домових книг про прописку чи вселення;
заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких видно, що "подружжя" вважали себе чоловіком та дружиною, турбувались одне про одного;
докази про спільне придбання майна, як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності і т.ін.);
довідки житлових організацій, вуличних комітетів, сільрад про спільне проживання та ведення господарства, єдиний бюджет.
Перелік не є вичерпним.
В рішенні про встановлення факту спільного проживання чоловіка та жінки без шлюбу необхідно вказати:
дані про чоловіка та жінку, їх сімейний стан до створення сім'ї;
точно вказати, коли вони стали спільно проживати і де проживали (дата, адреса, кому належало житло);
в чому полягало їх спільне проживання (чи як чоловік та дружина, чи як годувальник і утриманець);
коли і в зв'язку з чим були припинені ці відносини.
Рішення примусовому виконанню не підлягає.
СУДОВА ПРАКТИКА
Рішенням Корольовського районного суду в порядку окремого провадження встановлено факт проживання однією сім'єю без шлюбу з 2002 року до 28.07.07 р. (дня відкриття спадщини) Нежуваки В.В. та Печерського А.Д. Мета встановлення факту – набуття права на жилу площу у квартирі, наданій померлому підприємством за контрактом з поступовим переходом права власності через 7 років. Дана справа повинна була бути розглянута у позовному провадженні.
Рішенням Брусилівського районного суду встановлено факт проживання однією сім'єю без шлюбу Мілієнко О.М. та Никончука О.Л. з 1983 року до смерті останнього 22.05.2001 року. З матеріалів справи вбачається, що спадщину після смерті Никончука О.Л. прийняла дочка Черненко Н.Л. Оскільки на момент набрання новим ЦК чинності спадщина була прийнята, то до правовідносин, які виникли, положення частини шостої ЦК застосовуватись не можуть. Відтак, підстав для задоволення заяви Мілієнко О.М. суд не мав.
Корольовський районний суд м. Житомира, заяву Гриненко Л.К. про встановлення факту проживання із спадкодавцем однією сім'єю понад 5 років розглянув у позовному провадженні без визначення відповідача (відповідачів), у вступній та мотивувальній частині суд зазначив, що дана справа є справою окремого провадження, а в резолютивній частині вказав про задоволення позову. При цьому, цим же рішенням суд встановив факт прийняття спадщини заявницею та встановив черговість у спадкуванні. Таке рішення суперечить вимогам закону як матеріальному, так і процесуальному.
Розглядаючи заяву Пасаман К.І. про встановлення факту проживання однією сім'єю без шлюбу з Червинським М.С., який помер у 2007 році з метою оформлення права на спадщину заявником, суд не звернув уваги на те, що у матеріалах справи є відомості про те, що померлий має сина, а тому слід було вирішити питання про залучення останнього, як спадкоємця першої черги, до участі у справі в якості заінтересованої особи. Встановлення вказаного факту для Пасаман К.І. буде мати лише тоді юридичні наслідки (право на спадщину), якщо син померлого відмовиться від спадкування.
Загальними помилками при розгляді справ є ухвалення рішень без перевірки заявлених вимог поданими доказами, на голослівних заявах та без встановлення всіх заінтересованих осіб.
Так, Дякун В.Д., з метою одержання пільг та компенсацій, передбачених Законом «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», звернувся до суду з заявою про встановлення факту проживання однією сім'єю без шлюбу з Ніколайчук Н.М., яка мала статус потерпілої від наслідків аварії на ЧАЕС 1 категорії і померла в лютому 2007 року від хвороби, пов'язаної з аварією на ЧАЕС.
Рішенням Олевського районного суду заява задоволена, встановлено факт проживання Дякуна В.Д. та Ніколайчук О.В. однією сім'єю з 1992 року до 19.02.2007 року.
З таким рішенням погодитись неможливо. Суд не звернув уваги на те, що п.31 ст.20 згаданого Закону надає право на згадані пільги чоловіку померлої потерпілої (тобто, за умови перебування у зареєстрованому шлюбі). Фактичний шлюб такого права не дає. Крім того, померла Ніколайчук Н.М. мала двох неповнолітніх дітей, опікуванням якої займається її мати Ковальчук, проте до участі у справі вона залучена не була. Оскільки вимоги Дякуна В.Д. пов'язані з одержанням статусу потерпілого з видачею у встановленому порядку посвідчення, то суду належало з'ясувати, чи підлягає розгляду в суді дана заява.
Між тим, після постановлення судового рішення, Ковальчук подала на нього апеляційну скаргу з додатком – довідкою про те, що Дякун лише у 1996 році прибув з Луганської області і не міг у зв'язку з цим проживати з померлою з 1992 року. Апеляційна скарга із справою не надіслана до апеляційного суду, а Ковальчук листом роз'яснено про те, що вона права на апеляційне оскарження не має, оскільки участі у розгляді справи не брала. Таким чином, процесуальні права Ковальчук та дітей померлої Ніколайчук порушені судом.
Нагору
4. Встановлення факту реєстрації усиновлення та факту усиновлення.
Законодавство царської Росії, до складу якої входила і Україна (Малоросія) передбачало судовий порядок усиновлення. За чинним на той час законодавством усиновлення селянином чи міщанином здійснювалось без судового рішення шляхом приписки усиновленого до родини усиновителя. Для усиновлення дитини дворянином і передачі йому прізвища усиновителя необхідним було не тільки рішення суду, а і Височайший дозвіл на це.
До прийняття Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР правового регулювання усиновлення не існувало, усиновителі брали дітей в сім'ю, прописували їх до себе і вважали їх своїми дітьми. Відбувалось так зване фактично усиновлення, яке не породжувало прав та обов'язків, що передбачені при узаконеному усиновленні. В свій час Верховний Суд висловив свою думку про те, що взяття дитини на постійне виховання в сім'ю з метою прирівняти його до рідних дітей повинно мати правові наслідки і в тому випадку, коли відповідного рішення про усиновлення не було. У зв'язку з цим і чинна на той час постанова Пленуму Верховного Суду СРСР від 29 червня 1945 року «Про порядок судового встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення особистих чи майнових прав громадян» також передбачала, що факт усиновлення, якщо усиновлення неможливо оформити у встановленому законом порядку (наприклад, у зв'язку із смертю усиновителя чи усиновленого), міг бути підтверджений судом.
У подальшому, Верховний Суд СРСР своєю постановою від 7 травня 1954 року змінив свої висновки і вказав, що справи про встановлення факту усиновлення після смерті усиновителя чи усиновленого, якщо за життя усиновлення не було оформлено належним чином, не можуть прийматися судами до розгляду.
Після цього суди тривалий час відмовляли у прийнятті заяв про встановлення факту усиновлення, навіть, якщо воно мало місце до 1926 року, аж до 1995 року, коли було прийнято постанову Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» №5, де у п.10 було записано: "у відповідності з п.4 ст.273 ЦПК суди можуть встановлювати факти реєстрації усиновлення(удочеріння), шлюбу, розірвання шлюбу, народження і смерті, якщо в органах реєстрації громадянського стану не збереглись відповідні записи, або відмовлено у їх поновленні на підставі рішення суду про встановлення факту реєстрації акту громадянського стану…".
При цьому слід мати на увазі, що оскільки реєстрація усиновлення була введена в Україні з березня 1926 року, а норми про її проведення виключені з Кодексу про шлюб та сім'ю Законом України від 23 червня 1992 року, судом, за наявності доказів може бути встановлений факт усиновлення(удочеріння) за час, коли реєстрація не проводилась.
Офіційно усиновлення, як правовий акт, було введено Кодексом законів про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР, прийнятим 31 травня 1926 року.
Відповідно до ст.38 цього Кодексу можливим було усиновлення неповнолітніх осіб, окрім випадків усиновлення приймаків, котрих можливо було усиновляти і тоді, коли вони досягли повноліття. Усиновителями могли бути громадяни (як чоловік так і жінка), повнолітні і не позбавлені батьківських прав та прав бути опікуном.
Усиновлення здійснювалось на прохання усиновителів органами опіки та піклування і обов'язково реєструвалось в загальному порядку відділом реєстрації актів громадянського стану (ст.ст. 41, 42, 50).
Фактичне усиновлення, здійснене до прийняття цього Кодексу, повинно було бути зареєстрованим під страхом його недійсності, у встановленому порядку через органи опіки та піклування з наступною реєстрацією.
Цей порядок був передбачений ст.47 Кодексу, де зазначалось: "якщо до видання цього Кодексу неповнолітній був прийнятий в сім'ю як член сім'ї, але це усиновлення не було зареєстровано у зв'язку з відсутністю законодавства, усиновителю надається право протягом шести місяців з дня видання цього Кодексу провести це усиновлення у встановленому порядку, з вказівкою при цьому на час фактичного усиновлення. Після спливу цього терміну усиновлення дітей цими усиновителями проводиться у загальному порядку".
Таким чином, ст.47, по суті, позбавила суд права встановлювати факт усиновлення, здійсненого як до 1926 року, так і після цього.
Такий порядок усиновлення проіснував до 1969 року, до прийняття Нового КпШС УРСР 29.12.1969 року, у якому був узаконений новий порядок усиновлення. За цим Кодексом, органами, що мають право усиновлення, стали виконкоми районної Ради на прохання особи, що бажала усиновити дитину. Усиновителем міг стати кожний повнолітній дієздатний громадянин, що раніше не позбавлявся батьківських прав. Дитина після 10 років повинна була дати згоду на усиновлення. (ст.ст.102-104 КпШС).
Надалі порядок усиновлення був частково змінений і усиновлення стало проводитись рішеннями рай(міськ)виконкомів (ст.102 в ред. 1992 р.).
Як за першим, так і за другим Кодексом, судовий порядок усиновлення виключався.
Законом України «Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України» від 30 січня 1999 року був змінений порядок усиновлення і вимоги, що пред'являлись до усиновителів. Встановлений був судовий, а не адміністративний порядок усиновлення.
Чинний Сімейний Кодекс, остаточно узаконив судовий порядок усиновлення.
Така коротка історія розвитку законодавства про усиновлення та встановлення факту реєстрації усиновлення, і її необхідно знати з тим, щоб правильно вирішувати заяви про встановлення факту реєстрації усиновлення, здійсненого у різні періоди дії сімейного законодавства і різними органами.
Таким чином, стає зрозумілим, що факт реєстрації усиновлення, коли б він не був здійснений, після 1926 року, встановленню в судовому порядку не підлягає, а факт усиновлення, що мав місце до 1926 року, може бути встановлений судом.
Тому, якщо заява про встановлення факту усиновлення після 1926 року надійде до суду, то суддя повинен відмовити у відкритті провадження по п.1 ч.2 ст.122 ЦПК.
Заява про встановлення факту реєстрації усиновлення підлягає судовому розгляду за певних умов (ч.1 п.4 ст.256 ЦПК):
1) якщо усиновлення мало місце після 1926 року;
2) здійснено з дотриманням або ст.ст.41, 47 Кодексу 1926 року або Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 вересня 1943 року «Про усиновлення», або ст.ст.101-117 КпШС УРСР, або Закону України «Про внесення змін і доповнень до Кодексу...» (ст.ст.101-106) від 30.01.1996 р. і документи про усиновлення поновити неможливо, про що має бути офіційне повідомлення державного органу реєстрації актів громадянського стану.
Доказом неможливості отримання документа про реєстрацію усиновлення, як акту громадянського стану є висновок відділу РАЦС за місцем оформлення усиновлення. Цей висновок має бути підписаний керівником відділу і скріплений печаткою (п.п.3.11, 2.15 Положення).
Суддя не має права відмовити в прийнятті заяви з тих підстав, що органами РАЦС відмовлено у поновленні запису у зв'язку з відсутністю такого в книгах реєстрації, що збереглись.
Справи даної категорії можуть бути порушені як за заявами безпосередньо заінтересованих осіб (усиновлених чи усиновителів), так і їх дітьми, онуками, іншими громадянами і організаціями, коли вони за законом мають право на звернення до суду в інтересах інших осіб (ст.45 ЦПК), а також за заявою прокурора (ч.2 ст.45 ЦПК).
Для правильного вирішення справ за заявами про встановлення факту реєстрації усиновлення необхідна наявність наступних документів та доказів, які мають бути подані заявником або витребувані в процесі розгляду справи:
а) довідка відповідного архіву органу РАЦС на підтвердження факту втрати актового запису;
б) належно оформлений висновок органу РАЦС про відмову у поновленні актового запису з викладенням мотивів відмови;
в) довідка того ж архіву РАЦС про те, що архіви збереглись, але актовий запис про заявника відсутній;
г) копія рішення суду (або органу опіки чи райвиконкому) про усиновлення;
д) копія заяви до виконкому, до органу опіки чи суду про усиновлення з відміткою про задоволення заяви;
е) анкети усиновителів, заповнені при трудовлаштуванні, поступленні на військову службу тощо, в яких вказано ім'я усиновленого;
э) ділові та особисті листи, з яких вбачається, що заявник був усиновленим;
ж) домові та погосподарські книги з відмітками про приписку та вказівкою, у якості кого приписаний усиновитель до усиновленого чи навпаки;
з) заява усиновителів про прийняття усиновленого до дитсадка, школи з вказівкою у якості кого;
и) покази свідків, яким достовірно відомо про усиновлення та його реєстрацію.
Цей перелік не є вичерпним, оскільки актові документи можуть бути втрачені за різних ситуацій (пожежа, повінь, воєнні дії, крадіжка тощо). Тоді необхідно подавати документи на підтвердження відповідних обставин (стихійного лиха, воєнних дій і таке інше).
В залежності від мети встановлення факту реєстрації усиновлення заінтересованими особами можуть бути:
якщо встановлення факту необхідне для прийняття спадщини – діти померлого, дружина, інші спадкоємці;
якщо для оформлення пенсії по втраті годувальника – органи соціального захисту населення чи управління Пенсійного Фонду і т.д.
Рішення суду про встановлення факту реєстрації усиновлення не замінює документів, що видають органи РАЦС, а є лише підставою для одержання таких документів.
Рішення суду повинно ґрунтуватись на всебічно перевірених даних, що підтверджують чи спростовують заявлені вимоги і містити у резолютивній частині дані, необхідні для реєстрації усиновлення в органах РАЦС (дату реєстрації усиновлення, на підставі якого документу (рішення органу опіки, суду, виконкому), прізвище, ім'я, по-батькові, число, місяць, рік народження усиновителів, місце їх народження, національність, місце проживання, а також ім'я, число, місяць і рік народження, місце народження усиновленого, який орган і коли реєстрував усиновлення.
Наприклад:
"Встановити факт реєстрації усиновлення Грипіча Павла Івановича, 27 вересня 1970 року народження, уродженця м. Луцька Богунським районним РАЦСом м. Житомира 27 червня 1974 року усиновителями: батько Грипіч Іван Тимофійович, 19 листопада 1950 р.н., уродженець м. Тернополя, українець, мати – Грипіч Олена Петрівна, 7 квітня 1952 р.н., уродженка м. Житомира, росіянка. Копію рішення направити у відділ РАЦС Богунського району м. Житомира."
Рішення суду про встановлення факту реєстрації усиновлення є підставою для поновлення актового запису і наступної його реєстрації за місцем вчинення втраченого актового запису. Для цього заявник подає копію судового рішення у відділ РАЦС за місцем проживання одночасно з заявою про поновлення актового запису. Після цього, зазначені документи направляються для реєстрації у відділ РАЦС за місцем фактичної реєстрації актового запису.
У випадку невиконання рішення, воно може бути звернуто до примусового виконання у встановленому законом порядку.
ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТУ УСИНОВЛЕННЯ
Перш за все, слід зрозуміти різницю між встановленням факту реєстрації усиновлення та встановленням факту усиновлення.
При встановленні факту реєстрації усиновлення встановлюється таке, що раніше відбулося офіційне усиновлення, яке належно оформлено з дотриманням чинного законодавства, але документи були з якихось причин втрачені, і при цьому не має значення, живий чи вже помер усиновитель та усиновлений. Основне, щоб таке усиновлення було здійснено після 1926 року. Після встановлення такого факту судом, відділ РАЦС лише поновлює актовий запис на підставі судового рішення.
При встановленні факту усиновлення встановлюється фактичне усиновлення (удочеріння), що мало місце до 1926 року і не має значення за дореволюційним чи післяреволюційним законодавством воно здійснено. В цьому випадку, якщо такий факт буде встановленим, то орган РАЦС на підставі рішення суду реєструє такий акт, а не поновлює його. При цьому є обов'язковим, щоб усиновитель не був живий до 1926 року, оскільки Кодекс 1926 року в ст.47 суворо регламентував оформлення усиновлення, яке було здійснено до 1926 року. Якщо таке усиновлення не було здійснено за життя усиновителя, то воно вважалось нікчемним і в подальшому не захищалось законом.
Так, Пленум ВС СРСР від 07.05.1954 р. №3 «Про судову практику у справах про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих або майнових прав громадян» у п.5 вказав: "справи про встановлення факту усиновлення після смерті усиновленого або усиновителя, якщо за життя усиновлення не було належним чином оформлено, не можуть прийматись до розгляду судом".
Подальші постанови Пленумів СРСР та УРСР про ці факти замовчують.
З метою захисту майнових прав дітей, онуків, правнуків, які народились в свій час від батьків, які були фактично усиновлені, Верховний Суд України, не дивлячись на те, що ні Кодекс законів про сім'ю 1926 року, ні КпШС, ні Сімейний Кодекс, ані ЦПК не містили та не містять такого поняття як "встановлення факту усиновлення", в п.10 постанови № 5 від 31.03.1995 року з наступними змінами «Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» роз'яснив: "оскільки реєстрація усиновлення (удочеріння) була введена в Україні з березня 1926 року, а норма про її проведення виключена з КпШС України Законом України від 23.06.1992 року, судом, за наявності доказів може бути встановлений факт усиновлення (удочеріння) за період, коли реєстрація не проводилась".
Таким чином, судам підвідомчі справи про встановлення факту усиновлення(удочеріння), яке мало місце до 1926 року, тобто, до прийняття Кодексу законів про сім'ю, за умови, що до цього усиновитель помер, а залишились спадкоємці як усиновителя так і усиновленого, які оспорюють право на майно після їх смерті один за одним або покоління за поколінням. Наприклад, помер усиновлений, і його діти претендують на спадщину після його смерті, але для цього слід довести, що мало місце фактичне усиновлення(удочеріння) і усиновлений (їх батько, дід, прадід) мав право на майно в порядку спадкування після смерті усиновителя.
Суддя не має права відмовити у прийнятті заяви з тих підстав, що органами РАЦС відмовлено зареєструвати усиновлення, яке було проведено до 1926 року у зв'язку з тим, що усиновлення в цей період не було урегульовано законодавством.
Для правильного вирішення заяв даної категорії, у розпорядженні суду необхідно мати такі документи та докази:
а) довідку відповідного архіву органу РАЦС про те, що реєстрація усиновлення не проводилась;
б) належно оформлений висновок відділу РАЦС про відмову в реєстрації усиновлення з зазначенням мотивів відмови;
в) довідка того ж або вищестоящого архіву про те, що актові записи збереглись, але дані про заявника за певний час не виявлені;
г) копія заяви в органи опіки про реєстрацію усиновлення, яка подана в 6-ти місячний строк, відповідно до вимог ст.47 Кодексу законів про сім'ю, але ще до рішення про усиновлення усиновитель помер;
д) анкети усиновителів, у яких вказано ім'я усиновленого;
е) документи усиновленого, з яких вбачається, що він має прізвище і по-батькові усиновителя (паспорт, військовий квиток…);
э) подвірні дореволюційні книги, погосподарські і домові післяреволюційні книги, з яких видно, що усиновлений був прийнятий в сім'ю в якості сина (дочки) і саме в такій якості вписаний в ці книги;
ж) заяви усиновителів про надання земельної ділянки з урахуванням усиновленого, як члена сім'ї і сина (дочки);
з) заява в податковий орган про звільнення від податку, так як син (усиновлений) служить в армії;
и) інші документи: про прийняття дитини до школи, технікуму і т.д.
і) покази свідків, яким достовірно відомо, хто коли і кого усиновив.
Цей перелік не є вичерпним. Доказами можуть бути і інші документи, сімейні фотографії, листівки, листи та інше.
В залежності від мети встановлення факту усиновлення, заінтересованими особами можуть бути:
для оформлення спадкових прав – інші спадкоємці (рідні діти, брати, сестри, утриманці померлого, територіальна громада, особи, на користь яких складено заповіт, кредитори померлого і т.ін.);
для оформлення пенсії – ті ж родичі і органи соціального захисту населення чи управління Пенсійного Фонду.
При розгляді справ даної категорії, суди повинні ретельно перевіряти, чи мало місце усиновлення чи патронування, чи просто дитина була взята на виховання і утримання без мети усиновлення. Тільки після встановлення взаємовідносин між дитиною і усиновителем, суд може зробити висновок, чи дійсно мав місце факт усиновлення.
Рішення суду в резолютивній частині обов'язково повинно містити дані, необхідні для реєстрації усиновлення в органах РАЦС.
Наприклад:
"Встановити факт усиновлення Семенюк Ольги Петрівни, 25 жовтня 1923 року народження, уродженки м. Вінниці, усиновителями: батько Семенюк Петро Костянтинович, 19 листопада 1902 р.н., українець, уродженець м. Вінниці, мати – Семенюк Марія Григорівна, 5 лютого 1904 р.н., уродженка с. Калинівка, Вінницької області, українка, який мав місце 19 вересня 1925 року в Кагановицькому районі м. Харкова, нині Московський район."
СУДОВА ПРАКТИКА
Король В.П., 1924 р.н., звернувся в суд з заявою про встановлення факту його усиновлення у 1930 році Король Клавдією Іванівною, яка померла у 1996 році, з метою оформлення права на спадщину. Рішенням Ружинського районного суду встановлено факт родинних відносин між Королем В.П. та Король К.І.
Таке рішення є неправильним, оскільки факт родинних відносин не може бути встановленим за відсутності родства між усиновителем та усиновленим, окрім того, такі вимоги заявником не заявлялись.
Факт усиновлення у даному випадку теж неможливо встановити, оскільки відповідно до чинного законодавства, факт усиновлення, який мав місце після 1926 року судовому встановленню не підлягає. Це пов'язано з тим, що реєстрація усиновлення в Україні була введена з березня 1926 року, офіційно усиновлення як правовий акт, було введено Кодексом законів про сім'ю УРСР від 31 травня 1926 року. Ст.47 цього Кодексу позбавила права суд встановлювати факти усиновлення, здійсненого як до 1926 року, так і після.
Очевидно, можливо було порушувати питання про встановлення факту реєстрації усиновлення, якщо така реєстрація мала місце і органами РАЦС заявнику відмовлено у поновленні актового запису чи видачі повторного свідоцтва про усиновлення.
Якщо реєстрація усиновлення не здійснювалась, то суду слід мати на увазі, що Пленум Верховного Суду СРСР №3 від 07.05.1954 року «Про судову практику у справах про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення особистих чи майнових прав громадян» в п.5 роз'яснив: "справи про встановлення факту усиновлення після смерті усиновленного чи усиновителя, якщо за життя усиновлення не було оформлено належним чином, не можуть прийматись судом до розгляду".
Нагору
5. Встановлення факту реєстрації народження та факту народження в певний час.
Документальна реєстрація народження дитини була передбачена з перших років радянської влади і надалі була закріплена прийняттям відповідних Кодексів, а саме: Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР, 1926 року (розділ IV), КпШС УПСР, 1969 року (розділ 20). Нині діючий Сімейний Кодекс України не містить цих розділів, проте у постанові про введення його в дію збережений розділ V КпШС УРСР до прийняття спеціального закону.
У зв'язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів України» від 22 грудня 2006 року, наказом Міністерства юстиції України №1154/5 від 22.11.2007 року внесено зміни до Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні, що затверджені наказом Міністерства юстиції України №52/5 від 18.10.2000 року.
Повноваження щодо реєстрації актів цивільного стану, їх зміни, доповнення, поновлення, анулювання Законом України «Про органи реєстрації актів громадянського стану» покладені на органи РАЦС.
Відповідно до чинного нині законодавства реєстрація народження дитини провадиться за місцем народження дитини або за місцем проживання її батьків чи одного з них за письмовою або усною заявою батьків чи одного з них, а в разі смерті батьків або неможливості для них з інших причин зареєструвати народження – за заявою родичів, інших осіб або адміністрації лікувального закладу, в якому перебувала мати під час народження дитини.
Реєстрація народження провадиться державним органом реєстрації актів цивільного стану з одночасним визначенням її походження та присвоєнням прізвища, імені та по-батькові.
Підставами для реєстрації народження є:
1) медичне свідоцтво про народження форми №103/0-95, що видається закладами охорони здоров'я, незалежно від підпорядкування та форми власності, де приймаються пологи;
2) медична довідка про перебування дитини під наглядом лікувального закладу форми 103-1/0, заява двох свідків, присутніх при пологах, у разі народження дитини поза закладом охорони здоров'я;
3) акт, складений відповідними посадовими особами (капітаном судна, командиром, начальником потяга тощо) за участю двох свідків і лікаря або фельдшера (якщо такі були на транспортному засобі), у випадку народження дитини на морському, річковому, повітряному судні, у потязі або в іншому транспортному засобі;
4) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть форми №106-2/0 у разі мертвонародження.
Ці документи подаються до органу реєстрації актів цивільного стану, де реєструється народження. При відсутності підстав для реєстрації народження, визначених у цьому пункті, реєстрація народження провадиться на підставі рішення суду про встановлення факту народження даною жінкою.
У разі народження дитини жінкою, яка утримується в установі виконання покарань чи слідчому ізоляторі, реєстрація народження провадиться органом реєстрації актів цивільного стану за місцем знаходження установи за заявою матері та одного із документів, що посвідчує факт народження.
Реєстрація в органах реєстрації актів цивільного стану мертвонароджених і дітей, які померли в перші 6 діб після народження, провадиться закладом охорони здоров'я, в якому народився мертвонароджений, помер новонароджений. При пологах вдома, реєстрація провадиться закладом охорони здоров'я, медичний працівник якого приймав пологи або констатував смерть; у випадку, якщо була знайдена мертва дитина віком до 6 діб, – бюро судово-медичної експертизи.
Реєстрація народження знайденої дитини, батьки якої невідомі, провадиться за письмовою заявою представника органу опіки і піклування, адміністрації закладу охорони здоров'я, куди влаштована дитина, органів внутрішніх справ, або особи, у якої перебуває дитина.
У випадку, коли у заявника не збереглись документи на підтвердження факту народження дитини, то реєстрація його народження проводиться з дотриманням правил, встановлених для поновлення записів актів громадянського стану.
Постановою Ради Міністрів УРСР від 20 січня 1970 р. №38 були затверджені Правила зміни та поновлення актових записів, а наказом Міністерства юстиції України від 26 вересня 2002 року затверджено Положення «Про порядок зміни, доповнення, поновлення та анулювання актових записів громадянського стану».
Цими документами передбачено, що заяви про внесення змін, доповнень та поновлення актового запису подаються у відділ РАЦС за місцем проживання заявника.
Під поновленням актових записів слід розуміти достовірне відтворення у встановленому порядку змісту втраченого актового запису.
Поновлення актового запису про народження, як правило, здійснюється відділом РАЦС. У тих випадках, коли мають місце неясності в документах щодо дати народження, які не можуть бути усунуті без відповідних доказів, або коли відсутні дані про вік, відділ РАЦС може відмовити у поновленні актового запису. У цьому випадку питання поновлення вирішується судом, шляхом встановлення факту реєстрації народження.
Разом з тим, заявник вправі звернутись з заявою до суду тільки після одержання у відділі РАЦС офіційного мотивованого висновку про неможливість поновлення актового запису. З цим висновком та доданими документами заявник подає заяву до суду в порядку ч.2 ст.258 ЦПК.
Ці матеріали допомагають судді з'ясувати, чи підвідомче це питання суду, чи ні. Наприклад, якщо у висновку буде зазначено, що у поновленні актового запису відмовлено у зв'язку з тим, що актові книги за вказаний період збереглись, але реєстрація народження заявника відсутня, – у цьому випадку заява не підлягає вирішенню судом, і може бути вирішена у іншому порядку – шляхом встановленням факту народження у певний час.
Заява про встановлення факту реєстрації народження може бути подана в суд:
особою, щодо якої був складений актовий запис;
одним з батьків неповнолітнього;
законними представниками неповнолітніх чи недієздатних;
спадкоємцями померлого;
прокурором.
Заінтересованими особами в залежності від мети встановлення факту можуть бути: управління соціального захисту, Пенсійного Фонду – якщо порушується питання соціального забезпечення; для осіб призивного віку – військкомат; для прийняття спадщини (обов'язкова частка) – інші спадкоємці, територіальна громада.
Для вирішення питання про встановлення факту реєстрації народження, подаються такі документи та докази:
а) довідка архіву відділу РАЦС, про те, що актовий запис про народження не зберігся;
б) висновок відділу РАЦС про відмову у відновленні актового запису про народження з додатком перевірочних документів та матеріалів, що надавались заявник при подачі заяви;
в) копія паспорту;
г) виписка з будинкової книги про місце проживання особи, щодо якої порушено питання;
д) докази на підтвердження факту (анкети, акти, листи і т.ін.);
е) архівні дані з місця навчання, які містять дані про дату народження та батьків особи;
э) інші документи (військовий квиток, трудова книжка, автобіографія…);
ж) покази свідків, в тому числі хрещених батьків.
Зрозуміло, що перелік не є вичерпним.
Рішення суду про встановлення факту реєстрації народження повинно містити у резолютивній частині дані про час реєстрації, кого, хто є батьками, де мала місце реєстрація, число, місяць та рік народження особи, народження якої підлягає реєстрації.
Наприклад:
"Встановити, що Верхола Алла Віталіївна народилась 31 травня 1923 року в м. Тернополі, її батьки: батько Верхола Віталій Михайлович, 1902 р.н., українець; мати Верхола Лідія Семенівна, 1904 р.н., українка. Реєстрація проведена в райРАЦСі Сатанівського району Тернопільської області 15 червня 1923 року. Копію цього рішення направити Сатанівському відділу РАЦС для видачі відновленого свідоцтва про народження."
У випадку, коли рішення у добровільному порядку не виконується, заявник має право звернутись до виконавчої служби з заявою про примусове виконання.
Відповідно до п.7 ч.1 ст.256 ЦПК встановлення факту народження особи в певний час, день, місяць та рік, провадиться у разі відмови органів запису актів цивільного стану зареєструвати факт народження за умови подання заявником документів про відмову органу РАЦС, яка зумовлюється несвоєчасним зверненням у ці органи або відсутністю первинних документів, які підтверджують подію народження.
Заявник, звертаючись до суду для встановлення факту народження особи у певний час, у заяві повинен вказати: по-перше, точний час народження дитини – день, місяць і рік; по-друге, підставу неможливості органом РАЦС реєстрації факту народження (подати відмову у реєстрації), по-третє, обґрунтувати необхідність встановлення такого факту та вказати, які правові наслідки він породить для дитини, батьків або заявника.
Якщо час народження особи, зареєстрований органами РАЦС не збігається з справжнім часом народження, то такий факт повинен встановлюватися в порядку ч.2 ст.256 ЦПК.
Якщо час народження, зареєстрований органами РАЦС, та час, на якому наполягає заявник, породжують однакові правові наслідки, то у прийнятті заяви суд повинен відмовити з посиланням на ч.2 ст.256 ЦПК, що факт, який просить встановити заявник, не породить виникнення, зміну або припинення особистих чи майнових прав для фізичної особи.
При розгляді справ даної категорії суди повинні мати на увазі, що визначення віку при поновленні втрачених та пропущених записів про народження відповідно до законодавства України здійснюється органами РАЦС. Тому при прийнятті заяв від громадян про встановлення факту народження в певний час та факту реєстрації народження необхідною умовою є витребування від заявників документів про те, що запис про народження не зберігся і немає можливості його відновити.
Порядок встановлення віку громадян передбачений Положенням про порядок зміни, доповнення, поновлення та анулювання актових записів цивільного стану від 26.09.2002 року. Згідно цьому Положенню відділ РАЦС за місцем проживання заявника складає висновок про поновлення (або відмову у поновленні) втраченого актового запису.
Вік особи у поновленому актовому записі про народження зазначається на підставі поданих заявником документів, якщо вони не містять протиріч (п.3.10 Положення).
Інакше вирішується питання щодо року народження. Вік особи визначається комісією з урахуванням всіх матеріалів у справі по поновленню втраченого актового запису про народження.
СУДОВА ПРАКТИКА
Суди іноді формально підходять до розгляду цих справ і ухвалюють рішення без належної перевірки пояснень заявника та критичної оцінки доказів. Як правило, суди не вимагають від заявника документів про те, що актовий запис про народження не зберігся або про неможливість його поновлення, а просто встановлюють вік заявника, що є неприпустимим.
Так, рішенням Любарського районного суду встановлено факт народження 17 січня 1930 року Пазич В.Г., яка просила встановити даний факт у зв'язку із втратою паспорта і відмовою РАЦС поновити актовий запис. Таке рішення не відповідає вимогам закону, оскільки, у зв'язку із втратою у 2005 році паспорта, заявник повинна була звернутись до органів внутрішніх справ, де зберігаються всі необхідні документи (форма 1), на підставі яких було видано паспорт, для видачі нового паспорта взамін втраченого. Факт народження заявниці суд встановив на підставі показів свідків, за наявності записів у погосподарських книгах про дату народження 17 січня 1932 року.
Аналогічне рішення постановлено цим же судом у справі за заявою Рабін О.С.
Рішенням Овруцького районного суду встановлено факт народження Невмержицької Л.П. 26 лютого 1964 року, причому, цим же рішенням суд визнав, що актовий запис про народження заявниці 8 березня 1964 року зроблений без достатніх юридичних підстав.
Очевидно, в даному випадку, заявниця могла порушувати питання про внесення змін до актового запису про народження в частині дати народження, відповідно до існуючого Положення і у встановленому порядку, шляхом звернення до органів РАЦС. У випадку відмови – звернутись до суду в порядку ч.2 ст.256 ЦПК.
Рішенням Ємільчинського районного суду встановлено факт народження Власюк Є.І. 20 липня 1932 року, яка за паспортом народилась 20 липня 1933 року. Фактично, суд встановив вік заявниці. Оскільки вимоги заявниці суду непідвідомчі, то суд не повинен був їх розглядати.
Нагору
6. Встановлення факту смерті.
Порядок реєстрації смерті регулюється главою 21 КпШС УРСР до прийняття спеціального закону (ч.2 п.1 Прикінцевих положень про введення в дію Сімейного Кодексу України, що набрав чинності 01.01.2004 року), Законом України «Про органи реєстрації актів цивільного стану» від 24.12.1993 року, Правилами реєстрації актів цивільного стану в Україні, затвердженими 18.10.2002 р. (в редакції від 18.11.2003 р.). Правилами реєстрації актів цивільного стану в Україні, затвердженими наказом Міністерства юстиції України №1154/5 від 22.11.2007 року.
Реєстрація смерті провадиться в органах РАЦС за місцем, де проживав померлий, або за місцем смерті чи виявлення трупа, або за місцем поховання на підставі висновку медичного закладу із зазначенням причини смерті.
Заява про смерть може бути зроблена родичами померлого, сусідами, працівниками ВЖРЕП, адміністрацією медичного закладу, де настала смерть не пізніше 3-х діб з моменту смерті чи виявлення трупа, а у випадку неможливості одержання лікарського свідоцтва про смерть, фельдшерської довідки або висновку судово-медичної експертизи, чи прокурора – не пізніше 5 діб.
Підставою для реєстрації смерті є:
1) лікарське свідоцтво про смерть (форми №106/0);
2) фельдшерська довідка про смерть (форми №106-1/0);
3) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть (форми №106-2/0);
4) рішення суду про оголошення особи померлою;
5) рішення суду про встановлення факту смерті в певний час;
6) повідомлення державного архіву або органів Служби безпеки України, у разі реєстрації смерті осіб, репресованих за рішенням несудових та судових органів;
7) повідомлення установи виконання покарань або слідчого ізолятору, надіслане разом із лікарським свідоцтвом про смерть.
Відповідно до п.8 ч.1 ст.256 ЦПК встановлення факту смерті особи в певний час провадиться тільки у разі неможливості органом РАЦС зареєструвати факт смерті з підстав, що відсутні документи, які свідчать про смерть особи. Датою смерті у цих випадках є встановлена судом у рішенні дата фактичної смерті.
Конкретного формулювання, поняття та за яких обставин суд може встановити факт смерті фізичної особи в певний час, у певному місці ні Цивільний, ні Цивільний процесуальний кодекси не містять.
Предметом доказування у справах про встановлення факту смерті особи в певний час є не сама подія смерті, а її час – чітко визначений час, який повинен породжувати для заявника правові наслідки.
Встановлення факту смерті відрізняється:
від встановлення факту реєстрації смерті тим, що у цих випадках перевірці підлягає встановлення обставин не самої смерті, а її реєстрації в органах РАЦС;
від визнання громадянина померлим, тим, що у рішенні суд робить припущення про факт смерті і зазначає дату імовірної смерті, якщо громадянин пропав без вісти при обставинах, що загрожували життю, а у інших обставинах днем смерті вважається день набрання чинності судовим рішенням.
Перед тим, як звернутися до суду з заявою про встановлення факту смерті у певний час, заявник зобов'язаний спочатку вирішити це питання у відділі РАЦС.
Лише при одержанні відмови органів РАЦС у реєстрації події смерті заявник має право звернення до суду з заявою про встановлення факту смерті у певний час.
Заява про встановлення факту смерті може бути подана в суд:
родичами померлого (дітьми, усиновленими, батьками, другим з подружжя, братами, сестрами, онуками, дідом і бабою померлого як із сторони батька, так і з сторони матері);
спадкоємцями, право на спадкування яких підтверджено документально;
особи, які не є родичами, але на ім'я яких є заповіт померлого або заповідальне розпорядження у банку;
особи, які не є родичами, але які за договором особистого страхування є вигодонабувачами.
При прийнятті заяви про встановлення факту смерті судом повинні бути витребувані такі документи та докази:
а) довідку архіву відділу РАЦС про те, що за певний час у архіві відсутній актовий запис про смерть громадянина;
б) довідку відділу РАЦС про те, що ці органи не мають відомостей про реєстрацію цієї події;
в) висновок відділу РАЦС про відмову видати повторне свідоцтво про смерть;
Слід зауважити, що у окремих випадках, коли заявник має документи, які дають право відділу РАЦС видати повторне свідоцтво про смерть, але у його видачі відмовлено, заявник має право звернутись в суд з адміністративним позовом в порядку, визначеному КАС.
г) копію паспорта чи іншого документу, що посвідчує особу заявника;
д) документи на підтвердження місця проживання померлого;
е) докази, що достовірно підтверджують факт смерті особи у певний час і при певним обставинах;
є) лікарське свідоцтво про смерть;
ж) довідки міліції з місця події;
з) акти органів Міністерства надзвичайних подій;
и) довідки бюро ритуальних послуг про надання послуг по похованню;
і) довідки комісій по перевірці причин катастрофи і загибелі людей, конкретно, по прізвищам;
к) покази свідків, що підтверджують факт поховання, спостерігали обставини смерті і т.ін.
Перелік не є вичерпним.
Рішення суду у справі даної категорії має відповідати за формою і змістом вимогам, визначеним ст.ст.209-215 ЦПК, повинно ґрунтуватись на всебічно перевірених даних, які підтверджують чи спростовують вимоги і містити у резолютивній частині всі дані, необхідні для видачі актового запису про смерть громадянина органами РАЦС.
Наприклад:
"Встановити факт, що Муравський Олександр Павлович, 15 квітня 1961 р.н., уродженець м. Запоріжжя, що проживав до смерті в с. Борщівка, Костопільського району Рівненської області, помер 27 липня 2007 року в м. Луцьку і похований на Центральному кладовищі міста (захоронення за №2097), причина смерті – серцева недостатність. Копію даного рішення направити у відділ РАЦС Костопільського району Рівненської області для видачі свідоцтва про смерть."
Рішення у справі про встановлення факту смерті може бути звернуто до примусового виконання.
СУДОВА ПРАКТИКА
В основному, суди правильно застосовують чинне законодавство, що регулює порядок встановлення цих фактів, проте є і ряд недоліків, на які б хотілось звернути увагу.
Так, масовим недоліком при розгляді даних справ є те, що у більшості справ (окрім справ, розглянутих Романівським районним судом), відсутні відмови органів РАЦС у реєстрації події смерті. Причому, як вбачається з матеріалів вивчених справ, такі звернення громадян до суду зумовлені бажанням одержати допомогу управління соціального захисту на поховання, проте цей орган не залучається до участі у справі як заінтересована особа.
Подекуди суди встановлюють факт смерті особи, коли можна порушувати питання лише про оголошення громадянина померлим.
Так, рішенням Корольовського районного суду м. Житомира встановлено факт смерті з 1991 року Поліщука В.К. Суд не дослідив жодного доказу на підтвердження факту, а у рішенні послався на пояснення представника Потіївської школи-інтернату, якою подано заяву в інтересах утриманця школи, і якому відомо про смерть Поліщука В.К. зi слів родичів.
Аналогічні помилки допустив Бердичівський міськрайонний суд при розгляді справи про встановлення факту смерті Гончаренко Т.М., про факт якої заявнику стало відомо з слів сторонніх осіб.
Думається, що, як і Поліщука В.К., так і Гончаренко Т.М. правильно було б оголосити померлими, оскільки доказів про подію смерті в суді не добуто.
Встановлюючи факт смерті у 1975 році Шейко В.П. за заявою Опрятової Н.В., Олевський районний суд не перевірив, чи має заявниця право звернення з даною заявою, оскільки ніяких документів про шлюб чи інших на підтвердження права звернення, до заяви вона не додала.
За рішенням цього ж суду встановлено факт смерті Михалкова А.А. за заявою Гайчені Н.М., з метою оформлення права на пенсію дітей по втраті годувальника. Разом з тим, у справі відсутні будь-які документи про те, що заявниця та померлий є батьками неповнолітніх дітей, у зв'язку з чим вона має право звернення з даною заявою.
Аналогічні недоліки мали місце при розгляді справ за заявами Мельник Л.В., Ненюк С.С., Шевчук Н.Н. – Народицьким районним судом.
Поширеною помилкою є вказівка у окремих рішеннях про покладення на орган РАЦС зобов'язання зареєструвати смерть… (Черняхівський та Любарський районні суди).
Чуднівський районний суд своїм рішенням встановив факт смерті Гуменюк Н.І. по заяві Білоус Н.О. з метою оформлення права на спадщину. Таке рішення є помилковим, оскільки, як видно з матеріалів справи, заявниця не могла одержати свідоцтво про право на спадщину після смерті брата Гуменюка С.О. у зв'язку з розбіжністю прізвища померлої у свідоцтві про смерть.
Обставини, як вбачається з матеріалів справи, такі: Гуменюк С.О. зареєстрував шлюб з Ратошнюк Н.І., яка через місяць після реєстрації шлюбу померла і не встигла обміняти паспорт, у зв'язку зi зміною прізвища на Гуменюк після реєстрації шлюбу. Спадщину після смерті Ратошнюк Н.І. – прийняв Гуменюк С.О., але спадкових прав не оформив, і через півроку теж помер. Залишилось спадкове майно – будинок, який зареєстрований на Ратошнюк Н.І. Оскільки свідоцтво про смерть органом РАЦС видано на ім'я Ратошнюк Н.І. (згідно паспорту), то суд не мав підстав для встановлення факту смерті Гуменюк Н.І. (два документи про смерть однієї і тієї ж особи).
Нагору
7. Встановлення факту каліцтва, якщо це необхідно для призначення пенсії чи отримання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню.
Цей факт з прийняттям Закону України «Про охорону праці» від 14.10.1992 року та введенням в дію з 24.11.1992 р. не встановлюється в порядку окремого провадження. Відповідно до ст.22 цього Закону передбачено інший порядок розгляду справ про встановлення факту каліцтва на виробництві незалежно від того, з якою метою заявлено вимоги.
Чинне раніше положення щодо встановлення судом фактів каліцтва, про які йдеться у п.3 ст.256 ЦПК, на сьогодні стосується лише тих фактів, які мали місце до 8 грудня 1992 року та можуть бути встановлені в порядку окремого провадження у тих випадках, коли виключається можливість їх підтвердження у позасудовому порядку, що повинно бути підтверджено необхідним документом.
Саме про особливості встановлення цих фактів йтиметься у цьому розділі, тобто:
1) якщо акт про нещасний випадок, що потягнув за собою настання каліцтва, яке пов'язане з виконанням особою трудових обов'язків, взагалі не складався та скласти його в даний час неможливо;
2) якщо акт про нещасний випадок було складено, а пізніше було втрачено заявником або знищено та відновити його в адміністративному порядку неможливо;
3) коли при складанні акта було допущено помилку або неточність, яка позбавляє його доказової сили, а виправити її відповідний орган не може.
Суд не може приймати до свого провадження та встановлювати факти каліцтва в тому випадку, коли організація відмовила особі в складанні акту про нещасний випадок у зв'язку з тим, що даний факт не підтвердився, а також при відмові органу соціального захисту населення прийняти акт про нещасний випадок, тому що достовірність його викликає сумнів. У такому разі виник спір про право, підвідомчий суду.
На практиці має місце постановлення неправильних рішень у справах даної категорії, оскільки судді плутають поняття "трудове каліцтво", "нещасний випадок", "побутова травма". Тому пропонується більш детально вникнути в суть цих понять.
Основним документом, який підтверджує нещасний випадок на виробництві та посвідчує наявність у особи трудового каліцтва, є акт про нещасний випадок на виробництві.
Нещасний випадок – це обмежена в часі подія чи раптовий вплив на працівника шкідливого виробничого фактора чи середовища, що мала місце в процесі виконання ним трудових обов'язків, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров'ю чи настала смерть.
Поняття нещасного випадку та трудового каліцтва різні, оскільки трудове каліцтво є наслідком нещасного випадку, а не сам нещасний випадок. Нещасний випадок може мати місце і без такого наслідку, як каліцтво. Тоді нещасний випадок не породжує права на пенсію або одержання допомоги по соціальному страхуванню. У судовому порядку може встановлюватись тільки факт каліцтва, якщо нещасний випадок пов'язаний з виконанням особою трудових, державних чи громадських обов'язків та потягнув за собою настання каліцтва.
Ні Цивільний Кодекс України, ні Закон «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23.09.1999 року (далі – Закон), ні чинний в даний час Порядок про розслідування нещасних випадків, професійних захворювань та аварій на виробництві, затверджений постановою КМ України від 25.08.2004 року №1112 із змінами, від 25.05.2006 р., 29.11.2006 р., та від 20.04.2007 р. (далі – Порядок) не містять визначення "каліцтва" і "інше ушкодження здоров'я". Разом з тим визначення цих понять склались.
Каліцтво – це раптове ушкодження здоров'я, викликане зовнішнім чинником.
Інше ушкодження здоров'я – це професійні захворювання, хронічні професійні отруєння і – у виключних випадках, що вкрай рідко зустрічається на практиці – загальні захворювання.
Для каліцтва характерним є те, що, зазвичай, воно є наслідком нещасного випадку.
На відміну від ушкодження здоров'я внаслідок нещасного випадку професійні хронічні захворювання та отруєння, як правило, розвиваються поступово під впливом систематичного і тривалого розвитку впливу шкідливого фактора, властивого даній професії, або умов праці, характерних лише для того чи іншого виробництва.
До професійного захворювання відноситься захворювання, що виникло внаслідок професійної діяльності застрахованого і зумовлене виключно або переважно впливом шкідливих речовин і певних видів робіт та інших факторів, пов'язаних з роботою.
Розслідування проводиться у разі раптового погіршення стану здоров'я працівника або особи, яка забезпечує себе роботою самостійно, одержання ними поранення, травми, у тому числі внаслідок тілесних ушкоджень, заподіяних іншою особою, гострого професійного захворювання і гострого професійного та інших отруєнь, одержання теплового удару, опіку, обмороження, у разі утоплення, ураження електричним струмом, блискавкою та іонізуючим випромінюванням, одержання інших ушкоджень внаслідок аварії, пожежі, стихійного лиха (землетруси, зсуви, повені, урагани тощо), контакту з представниками тваринного і рослинного світу, що призвели до втрати працівником працездатності на один робочий день чи більше або до необхідності переведення його на іншу (легшу) роботу не менш як на один робочий день, у разі зникнення працівника під час виконання ним трудових обов'язків, а також у разі смерті працівника на підприємстві (далі – нещасні випадки).
З метою розслідування нещасних випадків на підприємствах, в установах, організаціях створюється спеціальна комісія по розслідуванню нещасних випадків.
Комісія зобов'язана протягом трьох діб:
1) обстежити місце нещасного випадку, одержати пояснення потерпілого, якщо це можливо, опитати свідків нещасного випадку та причетних до нього осіб;
2) визначити відповідність умов праці та її безпеки вимогам законодавства про охорону праці;
3) з'ясувати обставини і причини нещасного випадку;
4) визначити, чи пов'язаний цей випадок з виробництвом;
5) установити осіб, які допустили порушення вимог законодавства про охорону праці, розробити заходи щодо запобігання подібним нещасним випадкам;
6) скласти акт розслідування нещасного випадку за формою Н-5, а також акт про нещасний випадок, пов'язаний з виробництвом, за формою Н-1, якщо цей нещасний випадок визнано таким, що пов'язаний з виробництвом, або акт про нещасний випадок, не пов'язаний з виробництвом, за формою НПВ, якщо цей нещасний випадок визнано таким, що не пов'язаний з виробництвом (далі – акт форми НПВ), і передати їх на затвердження роботодавцю;
7) у разі виявлення гострого професійного захворювання (отруєння), пов'язаного з виробництвом, крім акта форми Н-1 скласти також у чотирьох примірниках карту обліку професійного захворювання (отруєння) за формою П-5.
Акти форми Н-5 і форми Н-1 (або форми НПВ) підписуються головою і всіма членами комісії. У разі незгоди із змістом зазначених актів член комісії письмово викладає свою окрему думку, яка додається до акта форми Н-5 і є його невід'ємною частиною, про що робиться запис в акті форми Н-5.
Актом по формі Н-1 оформляються всі нещасні випадки на виробництві. Ним оформляються нещасні випадки, що викликали втрату працездатності не менше одного робочого часу (дня), а також ті, що потягнули переведення на іншу роботу. На вимогу потерпілого адміністрація зобов'язана видати йому завірену копію акту ф.Н-1 не пізніше 3-х днів з моменту закінчення розслідування.
Власник чи страхувальник не вправі відмовити потерпілому у складенні акту, якщо нещасний випадок стався в умовах, передбачених Порядком.
У разі реорганізації підприємства, на якому стався такий випадок, розслідування проводиться його правонаступником, а у разі ліквідації підприємства встановлення факту нещасного випадку розглядається у судовому порядку.
Строків давності для складення актів ф.Н-1 не встановлено. Тому прохання потерпілого про складення акту підлягає безумовному розгляду незалежно від того, скільки часу пройшло з дня нещасного випадку.
Професійний характер захворювання визначається експертною комісією у складі спеціалістів спеціалізованого лікувально-профілактичного закладу згідно з переліком, що затверджується МОЗ.
Зв'язок професійного захворювання з умовами праці працівника визначається на підставі клінічних даних і санітарно-гігієнічної характеристики умов праці, що складається установою державної санітарно-епідеміологічної служби, яка обслуговує підприємство, де працює хворий, за участю спеціалістів (представників) підприємства, первинної організації профспілки, членом якої є хворий, або уповноваженої найманими працівниками особи з питань охорони праці, якщо хворий не є членом профспілки, та робочого органу виконавчої дирекції Фонду за місцезнаходженням підприємства. Санітарно-гігієнічна характеристика видається на запит керівника лікувально-профілактичного закладу, що обслуговує підприємство, або спеціаліста з професійної патології міста (області, Автономної Республіки Крим), завідуючого відділенням професійної патології міської (обласної, Автономної Республіки Крим) лікарні.
У спірних випадках для остаточного вирішення питання про наявність професійного захворювання особа направляється до Інституту медицини праці Академії медичних наук (м. Київ). У разі незгоди хворого або роботодавця з рішенням Інституту щодо встановлення діагнозу і зв'язку захворювання із впливом шкідливих виробничих факторів і трудового процесу воно може бути оскаржено в судовому порядку.
Роботодавець організовує розслідування причин виникнення професійного захворювання та наказом призначає комісію з розслідування причин виникнення професійного захворювання (далі – комісія з розслідування), до складу якої входять представник установи державної санітарно-епідеміологічної служби, яка обслуговує підприємство (голова комісії), представники лікувально-профілактичного закладу, що обслуговує підприємство, підприємства, працівником якого є потерпілий, первинної організації профспілки, членом якої є потерпілий, або уповноважена найманими працівниками особа з питань охорони праці, якщо потерпілий не є членом профспілки, робочого органу виконавчої дирекції Фонду за місцезнаходженням підприємства. До розслідування в разі потреби можуть залучатися представники інших органів.
Відповідно до ч.1 п.3 ст.256 ЦПК, суд розглядає справи про встановлення факту каліцтва, якщо це необхідно для призначення пенсії чи допомоги за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням.
Предметом доказування у цих справах є сам факт нещасного випадку. Тому при встановленні факту каліцтва важливим є дослідження причинного зв'язку між станом здоров'я заявника та подією (нещасним випадком), на яку посилається заявник, як на причину погіршення стану здоров'я. Дослідження цього зв'язку судом дасть можливість встановити, чи є інвалідність заявника наслідком травми, чи ця інвалідність настала в результаті інших причин. Проте, суд не може вирішувати питання про те, чи є дане каліцтво (інвалідність) результатом нещасного випадку, а також про ступінь та характер ушкоджень, тому що вирішення таких питань віднесено до компетенції МСЕК.
Верховним Судом України в п.9 постанови Пленуму №5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» дано роз'яснення про застосування цієї норми щодо встановлення факту каліцтва на виробництві або у зв'язку з виконанням державним чи громадських обов'язків, якщо це необхідно для призначення пенсії чи допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню, судам слід мати на увазі, що з дня набрання чинності Законом України «Про охорону праці» (з 24 листопада 1992 р.) справи про встановлення таких фактів в порядку окремого провадження не розглядаються. Питання, пов'язані з встановленням факту каліцтва на виробництві, коли з цього приводу виникає спір, а також, коли у зв'язку з каліцтвом призначаються пенсії особам, які внаслідок цього стали інвалідами, вирішуються в порядку встановленому для розгляду трудових спорів.
Коли працівнику відмовлено у складенні акту з тих підстав, що нещасного випадку не було, чи факт нещасного випадку не підтвердився, або коли працівник не погодився з викладенням у акті обставин нещасного випадку – мова повинна йти про оскарження дій власника підприємства. За колишнім законодавством такі питання вирішувались профспілковими органами (п.2 Правил), а за нині чинним законодавством – в порядку розгляду трудових спорів, тобто, через суд.
Таким чином, заява про встановлення факту нещасного випадку приймається до провадження суду:
а) якщо акт про нещасний випадок взагалі не складався і скласти його в даний час неможливо;
б) якщо акт був складений, але надалі втрачений і відновити його у поза-судовому порядку виявилось неможливим;
в) якщо під час складення акту була допущена помилка, яка перешкоджає визнанню факту нещасного випадку, і виправити помилку у позасудовому порядку виявилось неможливим.
Заява про встановлення факту каліцтва може бути подана:
самим потерпілим;
членами його сім'ї, у випадку втрати годувальника;
утриманцями загиблого;
законними представниками неповнолітніх;
органами опіки та піклування;
прокурором.
Заінтересованими особами у даних справах можуть бути, якщо заява подається самим потерпілим – Фонд соціального страхування, а якщо інші особи – управління соціального захисту населення чи Пенсійного Фонду.
Якщо при прийнятті заяви чи в процесі розгляду справи судом буде встановлено наявність спору щодо відшкодування шкоди чи призначення пенсії, то, відповідно, суддя відмовляє у відкритті провадження, а суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заявнику право на звернення до суду в позовному порядку за вирішенням трудового спору.
Цих роз'яснень не врахував суддя Олевського районного суду, залишивши без руху заяву Ромашук Н.П. про встановлення факту нещасного випадку з чоловіком Ромашуком О.Ф. (у зв'язку із несплатою витрат на інформаційно-технічне забезпечення). Коли заявник сплатила витрати на вимогу суду, суддя постановив ухвалу про відмову у відкритті провадження, оскільки заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Такий висновок суду не відповідає вимогам закону, оскільки слід було відмовити у відкритті провадження у порядку окремого провадження і роз'яснити право на звернення до суду в порядку позовного провадження.
Ухвалюючи рішення у справах даної категорії, суд повинен викласти висновки щодо встановлених обставин, вказати, коли, де, в якій годині мало місце каліцтво чи інше ушкодження здоров'я, за яких обставин та які наслідки в зв'язку з цим настали (інвалідність, смерть).
Наприклад:
"встановити, що 15 червня 2002 року о 14 годині в карамельному цеху Житомирської кондитерської фабрики був травмований робітник Мальцев Іван Сидорович, 1940 року народження, слюсар, дістав переломи обох нижніх кінцівок, внаслідок чого визнаний інвалідом 2 групи".
Слід звернути увагу судів ще й на таке.
Згідно зі ст.25 Закону України «Про охорону праці» у разі відмови власника скласти акт про нещасний випадок або професійне захворювання чи незгоди потерпілого або іншої заінтересованої особи зі змістом акта питання вирішується в порядку, передбаченому законодавством про розгляд трудових спорів.
Якщо особою подано позов про визнання безпідставною відмови скласти акт про нещасний випадок, то суд не має права ухвалити рішення про встановлення факту нещасного випадку на виробництві.
І не менш важливе питання – це правильність застосування законодавства при розгляді справ даної категорії. У зв'язку з тим, що факт каліцтва може відноситись до різних періодів останніх 30-40 років, необхідно знати чинне на той час законодавство, а саме:
1) Указ Президії Верховної Ради СРСР від 2 жовтня 1961 р. «Про порядок розгляду спорів про відшкодування підприємствами, установами, організаціями шкоди, заподіяної робітникам і службовцям каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з їх роботою»;
2) Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1959 р. «Про покращення пенсійного забезпечення робітників і службовців, що стали інвалідами внаслідок професійного захворювання пневмоконіозом»;
3) Указ Президії Верховної Ради СРСР від 29 січня 1988 року «Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної робітникам і службовцям внаслідок професійного захворювання пневмоконіозом»;
4) Закон СРСР від 11 квітня 1990 року «Про внесення змін в Указ ПВР СРСР від 29.01.1988 р. «Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної робітникам і службовцям внаслідок професійного захворювання пневмоконіозом»;
5) Постанова Державного комітету Ради Міністрів СРСР з питань праці і зарплати та Секретаріату ВЦРПС від 14 січня 1963 року №13/2 «Про порядок розгляду питань про відшкодування шкоди, заподіяної робітникам і службовцям залізничного транспорту каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з їх роботою»;
6) Правила відшкодування підприємствами, установами, організаціями шкоди, заподіяної робітникам і службовцям каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з їх роботою, затверджені Державним комітетом Ради Міністрів СРСР з питань праці і зарплати та ВЦРПС 22 грудня 1961 року (введені в дію з 1 січня 1962 р.);
7) Правила відшкодування підприємствами, установами і організаціями шкоди, заподіяної робітникам і службовцям каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ними трудових обов'язків, затверджені постановою Ради Міністрів СРСР №690 від 3 липня 1984 року із змінами, внесеними постановами РМ СРСР від 16.02.1990 р. №168;
8) Інструкція про порядок застосування Правил відшкодування підприємствами, установами і організаціями шкоди, заподіяної робітникам і службовцям каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ними трудових обов'язків, затв. постановою Держкомітету праці і зарплати від 13.02.1985 р. із змінами, внесеними 02.06.88 р. та 12.07.1990 р. (введена в дію з 1 січня 1985 року);
9) Положення про розслідування та облік нещасних випадків на виробництві, затверджене постановою Президії ВЦРПС від 20 травня 1966 року (втратило чинність з 1 січня 1983 року);
10) Положення про розслідування та облік нещасних випадків на виробництві, затверджене постановою Президії ВЦРПС від 13 серпня 1982 року (чинне з 1 січня 1983 року);
11) Правила відшкодування власником підприємства, установи і організації чи уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівнику ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ними трудових обов'язків, затверджені постановою КМ України №472 від 23 червня 1993 року, із змінами, внесеними постановами КМ України №71 від 8 лютого 1994 року та №492 від 18 липня 1994 року (втратили чинність з 11 липня 2001 року);
12) Положення про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на підприємствах, в установах і організаціях, затверджене постановою КМ України №623 від 10 серпня 1993 року із змінами, внесеними постановами КМ №97 від 23.02.1994р., №915 від 5.08.96 р.;
13) Положення про порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві, затверджене постановою КМ України від 21 серпня 2001 року №1094;
14) Порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві, затверджений постановою КМ України №1112 від 25 серпня 2004 року Із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 25 травня 2006 року №726, від 29 листопада 2006 року №1658, від 20 квітня 2007 року №648 (чинний з 1 жовтня 2004 року);
15) Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 року;
16) Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, що спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 року (набув чинності з 1 січня 2004 року);
17) Закон України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року;
18) Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року.
Нагору
8. Встановлення факту визнання батьківства та факту батьківства і материнства.
Для правильного вирішення справ даної категорії необхідно коротко ознайомитись з розвитком законодавства, що регулювало питання узаконення народження дітей у різні часи в Україні.
Відповідно до ст.1 Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР, 1926 року "взаємні права та обов'язки дітей і батьків ґрунтуються на походженні дітей, посвідченому відповідним записом в книгах актів громадянського стану".
При реєстрації в органах РАЦС народження дитини від матері, яка не перебувала у зареєстрованому шлюбі, дитина записувалась на прізвище матері з зазначенням по-батькові за вказівкою матері.
У випадку вступу матері у зареєстрований шлюб з особою, від якої вона раніше народила дитину і яка визнає себе батьком дитини, дитина у всіх відношеннях прирівнюється до дітей, які народились у зареєстрованому шлюбі і йому надається по-батькові по імені батька і за спільною згодою батьків – прізвище батька.
Запис про народження дитини в книгах актів громадянського стану був доказом походження дитини від вказаних у ньому батьків і цей запис міг бути оспорений тільки в суді (ст.3 Кодексу 1926 р.).
Стаття 32-1 цього ж Кодексу містить заборону на встановлення батьківства в судовому порядку: мати дитини, що народилась від особи, з якою вона не перебуває у зареєстрованому шлюбі, не має права звернення до суду з позовом про встановлення батьківства та стягнення з цієї особи аліментів на утримання дитини.
Стаття 16 Основ законодавства про шлюб та сім'ю СРСР, що набрали чинності 10 жовтня 1968 року, скасувала затверджене Указом Президії Верховної Ради УРСР від 08.07.44 р. правило, за яким у випадку, коли батьки дитини не перебували у зареєстрованому шлюбі, між батьками та дитиною не виникало ніяких взаємних прав та обов'язків і батько не ніс ніякої відповідальності ні перед дитиною, ні перед суспільством.
Кодекс про шлюб та сім'ю УРСР 1969 року істотно покращив становище матері і дитини.
За цим Кодексом, положення ст.53 КпШС УРСР про встановлення в судовому порядку батьківства особи, з якою мати не перебувала в шлюбі, поширювались на дітей, що народились після 10 жовтня 1968 року.
Щодо дітей, які народились до 10.10.1968 року від осіб, що не перебувають у шлюбі, батьківство могло бути встановлено за спільною заявою матері дитини та особи, яка визнає себе батьком дитини. Факт визнання ним батьківства міг бути встановлений в судовому порядку.
Новий Сімейний Кодекс 2003 року надав ще більш широкі права як матері по встановленню батьківства, так і можливому батьку по оспорюванню материнства, батьківства, встановленню факту не тільки батьківства, але і материнства і т.д.
Заява про встановлення факту батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини в Книзі реєстрації народження вчинена відповідно до ч.1 ст.135 СК (при народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини в Книзі реєстрації народження здійснюється за прізвищем матері, а ім'я та по-батькові батька записуються за вказівкою матері).
Заява про встановлення факту батьківства може бути подана особами, вказаними в ч.3 ст.128 СК (матір'ю дитини, опікуном, піклувальником, особою, що утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, якщо вона є повнолітньою).
У випадку смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішенням суду (ст.130 СК).
Відповідно до ст.132 СК встановлення факту материнства можливе за рішенням суду у випадку смерті жінки, яка вважає себе матір'ю дитини.
Заява про встановлення факту материнства приймається судом, якщо запис про матір дитини у Книзі реєстрації народження вчинена у відповідності до ч.2 ст.135 СК (у випадку смерті матері, а також неможливості встановлення її місця проживання запис про матір та батька дитини здійснюється за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника установи охорони здоров'я, де дитина народилась).
В сімейному законодавстві існує два поняття встановлення факту батьківства: це встановлення факту визнання батьківства і встановлення факту батьківства.
За своєю юридичною природою вони різні, але наслідки наступають однакові – дитина набуває права на батька та майнові права.
За чинним раніше законодавством встановлення батьківства в судовому порядку можливо було тільки щодо дітей, які народились не раніше 1 жовтні 1968 року і за умови, що обоє батьків живі на момент подачі заяви. За нинішнім СК (ст.128) таких обмежень немає.
Якщо імовірного батька дитини немає в живих, то право добровільного визнання батьківства чи встановлення батьківства в судовому порядку не могло бути реалізоване навіть у тих випадках, коли фактичний батько дитини визнавав себе батьком, вів з матір'ю спільне господарство, утримував дитину та брав участь у її вихованні.
У раніше чинній постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами окремих норм КпШС України» від 12.06.1998 р. в п.14 було роз'яснено так: "у випадку підвідомчого суду спору про право вимоги про встановлення факту батьківства щодо дитини, яка народилась до 1 жовтня 1968 року особою, яка померла, але за життя визнавала себе батьком дитини, утримувала її, або бажала її народження в період вагітності матері, розглядаються в позовному, а не в окремому провадженні".
Таким чином, суд може встановити факт визнання батьківства за наявності наступних умов:
1) дитина народилась, а не зачата, до 1 жовтня 1968 року;
2) імовірний батько дитини помер;
3) дитина перебувала на вихованні та утриманні померлого;
4) померлий за життя визнавав себе батьком дитини;
5) у свідоцтві про народження дитини в графі "батько" стоїть прочерк або батько записаний зі слів матері дитини.
Враховуючи, що докази, що подаються до суду при встановленні батьківства за КпШС УРСР та за СК України різні, Пленум ВСУ у постанові №3 від 15 травня 2006 року «Про застосування судами окремих норм Сімейного Кодексу України при розгляді справ про батьківство, материнство та стягнення аліментів», вказав: "звернути увагу судів на те, що за загальним правилом дія законів та інших нормативних актів у часі (ч.1 ст.58 Конституції України) норми Сімейного Кодексу застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року".
Таким чином, в процесі розгляду справ про встановлення факту батьківства щодо дитини, яка народилася до 1 січня 2004 року, необхідно застосовувати норми КпШС, приймаючи до уваги всі докази, які достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства (ст.53 КпШС).
Пленум Верховного Суду України в п.15 постанови №5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» (в редакції від 25.05.1998 року) роз'яснив, що "суд розглядає заяви про встановлення факту батьківства в разі смерті особи, яку заявник вважає батьком дитини, і вирішує їх з урахуванням обставин, передбачених ст.53 КпШС Української РСР. Заяви про встановлення факту визнання батьківства щодо дитини, народженої до 1 жовтня 1968 року, розглядаються судом у випадках, коли померла особа визнавала себе батьком дитини до цієї дати".
Справу про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася не раніше 1 січня 2004 року суд повинен розглядати на підставі положень Сімейного Кодексу, зокрема, ч.2 ст.128 на підставі будь-яких доказів, що підтверджують походження дитини від певної особи.
Ітак, ст.53 КпШС УРСР визначає чотири юридично значимі обставини встановлення факту визнання батьківства і материнства, кожна з яких є необхідною і достатньою для задоволення заяви:
а) спільне проживання та ведення спільного господарства матір'ю дитини і відповідачем до народження дитини;
б) спільне виховання батьками дитини;
в) спільне утримання батьками дитини;
г) визнання батьківства відповідачем.
Коротко проаналізуємо кожну підставу окремо.
А. Спільне проживання і ведення спільного господарства матір'ю дитини та відповідачем до народження дитини може підтверджуватися наявністю обставин, характерних для сімейних відносин (проживання в одному жилому приміщенні, спільне харчування, спільний бюджет, взаємна турбота один про одного, придбання майна один одному та для спільного користування, придбання житла і спільне вселення, придбання меблів, предметів домашнього вжитку і спільне користування ними, спільні трудові зусилля на задоволення потреб сім'ї і ін.).
Важливим є те, що взаємовідносини чоловіка і жінки в період зачаття дитини мали характер постійних сімейних відносин. Припинення цих стосунків до народження дитини може служити підставою для відмови у задоволенні заяви лише у тому випадку, коли це сталося до зачаття дитини.
Зазначені юридичні факти можуть підтверджуватися:
самим потерпілим;
пропискою сторін у одному жилому приміщенні;
проживанням у одному приміщенні за одним договором піднайму, оренди та оплатою проживання за двох;
листами, адресованими одному та другому з сторін і на обох разом за адресою проживання;
чеками, квитанціями про придбання та доставку меблів, побутових товарів і ін.;
грошовими переказами, надісланими заявниці у вказаний період;
заявами та довіреностями, виданими заявниці особою, яку вона вказує як батька дитини;
записами телефонних розмов, відеозаписами, фотографіями та листами;
показами свідків.
Ознаки сім'ї можуть бути у кожному конкретному випадку інші (наприклад, за відсутності спільного бюджету, але ознаки спільного проживання та ведення господарства встановлені).
Разом з тим, не завжди наявність цих обставин (розділ А) може слугувати підставою (безспірною) для встановлення факту батьківства. Заінтересована особа в цьому випадку в порядку змагальності та заперечення проти заяви може подати суду докази на спростування: наприклад, довідку медичної установи про нездатність особи, на яку заявник вказує, як на батька дитини, до запліднення, довідку про тривале відрядження у можливий період зачаття, записки заявниці, у змісті яких є вказівка на іншу особу, як батька дитини і т.ін.).
Суди повинні мати на увазі, що для спільного проживання не обов'язкова прописка у одному жилому приміщенні з заявницею чи неперебування у зареєстрованому шлюбі з іншою жінкою. Наявність відносин, які носять характер сімейних, суди визнають і тоді, коли співмешканці за умовами роботи (вахтовий метод, відрядження, у плаванні) не мають можливості тривалого спільного проживання, але мають спільну прописку, опікуються один одним, матеріально підтримують жінок в період зачаття та вагітності і т.ін.
Б. При спільному вихованні дитини матір'ю і особою, на яку вказують, як на батька дитини, дитина може проживати як з обома вихователями, так і з одним з них, але інша особа повинна спілкуватись з дитиною, проявляти батьківську турботу.
Доказами такого виховання можуть бути:
а) систематичні зустрічі з дитиною;
б) турбота про дитину під час хвороби (відвідування у лікарні, санаторії, вдома, поїздки на медичні консультації з дитиною і т.д.);
в) оформлення дитини у дитячий чи навчальний заклад;
г) організація відпочинку дитини (купівля путівок у оздоровчий табір, в санаторій, туристичні круїзи, звернення з заявою за місцем роботи про надання путівки дитині і т.ін.);
д) відвідування дитини у школі, дитсадку, зустрічі з вчителями та вихователями, відвідування батьківських зборів, робота у батьківському комітеті, інтерес до успішності, підписи в учнівському щоденнику тощо).
Для цього юридичного факту не обов'язково, щоб батьки проживали разом, вели спільне господарство.
В. Поняття "спільне утримання дитини батьками" слід розуміти як перебування на повному утриманні матері і особи, яку вона вважає (або ця особа вважає себе) батьком дитини, так і систематичне надання цією особою допомоги в утриманні, незалежно від розміру допомоги та спільного проживання.
При цьому слід мати на увазі, що для встановлення факту батьківства не вимагається, щоб одночасно мало місце і спільне виховання і спільне утримання. Достатньо однієї обставини.
Доказами спільного утримання дитини можуть бути:
а) чеки, квитанції, поштові та електронні, телеграфні грошові перекази на ім'я заявниці від імовірного батька на утримання дитини (але не для інших цілей). Гроші повинні мати цільовий характер – на утримання дитини;
б) надіслання посилок, бандеролей з продуктами, речами, іграшками для дитини;
в) особисте придбання для дитини одягу, іграшок, підручників, навчального приладдя, спортивного знаряддя;
г) оплата утримання дитини у дитячих установах, вартості лікування, оздоровлення;
д) покази свідків.
Причому все це повинно мати систематичний характер, а не епізодичний, адже речі, іграшки можна купувати і чужій дитині з різних причин. Тому слід ретельно з'ясовувати характер такої допомоги та чим вона викликана.
Виникає питання, що ж таке "система"? Думається, що систематичність має місце тоді, коли імовірний батько, приблизно щомісячно, протягом певного періоду, надсилає матері дитини гроші, регулярно купує продукти харчування, одяг дитині, вважаючи, що все це він робить для своєї дитини.
Г. Докази, що з достовірністю підтверджують визнання імовірним батьком батьківства. Найчастіше, обґрунтуванням заяви про встановлення факту батьківства є визнання цією особою свого батьківства. Закон вимагає, щоб це визнання виходило безпосередньо від імовірного батька, було усвідомленим, вольовим та підтверджувалось би достовірними доказами. Дії, що свідчать про визнання батьківства, завжди мають бути активними. Пасивна поведінка, мовчання особи не може розцінюватися як визнання батьківства.
Законодавець не визначив, які докази визнання батьківства слід вважати достовірними. Проте судова практика напрацювала певний досвід у підході до цього питання. Так, достовірними доказами суди визнають прояв імовірним батьком особливої турботи в період вагітності матері про її своєчасне харчування, відпочинок, хвилювання про майбутню дитину, подача заяви про реєстрацію шлюбу, придбання путівки в будинок відпочинку для вагітних жінок, здачею крові на встановлення резус-фактора, звернення до адміністрації за місцем роботи заявниці з клопотанням про переведення її на легшу роботу, звільнення від нічної зміни і т.ін.
Відомі судовій практиці і випадки, коли дії по допомозі жінці у вирішенні питання про переривання вагітності був оцінений судом як доказ причетності цієї особи до зачаття дитини.
На визнання батьківства не може впливати небажання фактичного батька мати дітей.
Суб'єктивний фактор (бажання чи небажання мати дітей, відсутність наміру на створення сім'ї з заявницею, наявність іншого шлюбу та ін.) у справах про визнання батьківства істотного значення не має.
Доказами, які з достовірністю підтверджують визнання батьківства можуть бути:
а) листи, листівки, записки;
б) заяви до РАЦС про реєстрацію шлюбу, батьківства;
в) анкети з вказівкою на наявність дитини, дати її народження (у відділі кадрів, військкоматі, при виїзді за кордон…);
г) включення дитини, як своєї, до складу сім'ї для одержання житла, на одержання пільг, субсидій, допомоги;
д) документи про придбання путівки, де вказано, що остання необхідна для "сина" чи "доньки";
е) записки в пологовий будинок з подяками за народження "сина" чи "доньки";
э) святкування народження дитини зi співробітниками, друзями;
ж) запрошення стати хрещеними батьками для його дитини і т.ін.
Інакше кажучи, у всіх цих документах має бути чітко виражена воля імовірного батька, його бажання мати дитину, щоб цю дитину він називав "сином" або "донькою" і ніякі "слухи" не повинні бути покладені у основу достовірних даних про визнання батьківства.
Батьківство може визнаватися як в період вагітності, так і після народження дитини.
У справах про встановлення факту батьківства судово-біологічна, або генетична експертизи не допускаються, оскільки імовірний батько, який повинен здати кров на аналіз, помер. Посмертна експертиза не допускається при встановленні факту батьківства по ст.53 КпШС УРСР. Проте, якщо виникне питання, до якого часу відноситься зачаття дитини заявницею, чи співпадає цей період з періодом спільного (або окремого) проживання сторін чи спілкування, суд може призначити акушерсько-гінекологічну експертизу як за клопотанням заявниці, так і заінтересованої особи. Висновки даної експертизи про період зачаття дадуть суду безспірні докази щодо настання вагітності в період спільного проживання чоловіка та жінки чи під час окремого проживання. Окреме проживання встановлюється іншими доказами, однак оцінка судом дається у сукупності, тобто експертиза буде мати значення лише у тому випадку, якщо буде встановлено чи спільне чи окреме проживання.
Стаття 128 СК передбачає визнання батьківства за рішенням суду. Підставами для визнання батьківства є будь-які відомості, зібрані відповідно до ЦПК, що засвідчують походження дитини від певної особи.
Стаття 130 СК, а також п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України №3 від 15 травня 2006 року «Про застосування судами окремих норм Сімейного Кодексу України при розгляді справ про батьківство, материнство і стягнення аліментів» визначає, що у випадку смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, або смерті жінки, яка вважалась матір'ю, факт їх батьківства (материнства) може бути встановлений за рішенням суду у окремому провадженні.
Перейдемо до не менш важливого питання: а що ж це за "будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи"? Законодавець роз'яснень з цього приводу не дав, не відповів на це питання і Верховний Суд у згаданій постанові Пленуму.
У зв'язку з тим, що ч.2 ст.53 КпШС більш чітко сформулювала ці "будь-які відомості" визнання батьківства, думається, що судам слід їх і притримуватись, оскільки це не суперечить Конституції України, ст.8 ЦК України (аналогія), ч.7 ст.8 ЦПК України.
Заявниками відповідно до ч.2 ст.130, ч.3 ст.128 ЦПК України можуть бути: мати дитини, опікун (піклувальник), сама дитина, якщо вона досягла повноліття, особа, яка її виховує, а факту материнства – батько та інші поіменовані особи. Всі вони беруть участь у справі як заявники, а орган опіки та піклування – як заінтересована особа. Заінтересованими особами також можуть бути дружина померлого, його діти, батьки, державні органи в залежності від того, з якою метою подано заяву про встановлення факту батьківства (материнства).
Особами, які утримують та виховують дитину, можуть бути: родичі, дід та баба, брати, сестри, тітка, дядько та інші.
Відповідно до ст.156 СК заявниками у справі можуть бути і неповнолітні батьки.
Слід звернути увагу ще і на те, що встановлення спільного проживання чоловіка та жінки, що не перебувають у зареєстрованому шлюбі (ст.74 СК) не звільняє жінку від подачі доказів про визнання батьківства щодо народженої дитини при такому проживанні, оскільки дана стаття визначає лише режим майна, набутого при співмешканні.
Рішення суду у будь-якому випадку повинно відповідати вимогам ст.ст.209-215 ЦПК України. У рішенні мають бути відомості про встановлений судом факт, а також докази, на підставі яких суд встановив даний факт.
Наприклад:
"Встановити факт, що померлий Марченко Микола Іванович, 1980 року народження, уродженець с. Ломоватка, Кадіївського району Луганської області, росіянин, що раніше проживав у м. Коростені, Житомирської області, є батьком Рибакової (прізвище матері) Юлії Миколаївни, 7 липня 2002 року народження, уродженки м. Коростеня, Житомирської області. Копію даного рішення направити у відділ РАЦС для реєстрації батьківства та видачі нового свідоцтва про народження."
Рішення може бути звернуто до примусового виконання.
СУДОВА ПРАКТИКА
Перше, що мають враховувати суди при розгляді справ даної категорії, це те, що відповідно до п.2 розд.VII «Прикінцеві положення» СК норми законодавства, що регулюють шлюбно-сімейні відносини, втратили чинність з 1 січня 2004 року.
Друге. Оскільки підстави для визнання батьківства за рішенням суду, вказані у ст.128 СК істотно різняться від підстав його встановлення згідно із ст.53 КпШС, суди, вирішуючи питання, якою ж правовою нормою слід керуватись, повинні виходити з дати народження дитини.
З 25 вивчених справ даної категорії, відмічено помилковість прийнятих судами рішень у більшості.
Так, вирішуючи заяву про встановлення факту батьківства щодо двох дітей: Олександри, 27.06.2001 року та Вадима, 01.09.2006 року за заявою Чимпоєш Н.О., Коростишівський районний суд допустив ряд помилок як процесуального, так і матеріального права. Зокрема, суд не звернув увагу на те, що заявниця вимагала встановлення факту батьківства двох різних чоловіків, які обоє померли: Кукси В.В. (25.03.2005 р.) та Лобаса О.О. (01.12.2006 р.). У зв'язку з цим мало бути відкрито два окремих провадження і заведено дві справи. Справа розглянута з участю заінтересованої особи – органу РАЦС, тоді коли питання порушено у зв'язку з оформленням права на пенсію та отримання спадщини. Відтак, слід було залучити до участі інших спадкоємців та Пенсійний фонд або управління соціального захисту населення.
Крім того, суд встановив факт батьківства в порядку ст.130 СК, хоча, щодо дитини 2001 року народження (Олександри), батьком якої, імовірно, є Кукса В.В., вимоги належало розглядати в порядку ст.53 КпШС.
Рішенням цього ж суду встановлено факт батьківства померлого у 1997 році Вакульчука В.П. щодо Вакульчука М.В., який народився у 1967 р. Суд не звернув уваги на те, що заявник клопотав про визнання факту батьківства, а не про встановлення факту батьківства, крім того, суд застосував матеріальний закон (ст.130 СК), який на дані правовідносини не поширюється.
Бабійчук Л.В., 1955 р.н., просив встановити факт, що померлий у 1980 році Акінчиць В.Л є його батьком, оскільки у свідоцтві про народження він записаний на прізвище матері, а в графі "батько" стоїть прочерк. Встановлення факту обумовив необхідністю оформлення спадщини. Рішенням Романівського районного суду встановлено факт родинних відносин. Таке рішення є неправильним, перш за все тому, що такі вимоги заявником не заявлялись, а як вбачається із матеріалів справи, то слід було встановити факт визнання батьківства за нормами КпШС.
Аналогічну помилку допустив Олевський районний суд, вирішуючи справу за заявою Горщика В.С., 1972 р.н., який просив встановити, що померлий у 1997 році Жеревчук С.І. є його батьком. Суд встановив факт родинних відносин, хоча заяву слід було вирішувати в порядку ст.53 КпШС як встановлення факту батьківства.
Встановлюючи факт батьківства Куліша З.Т. щодо Луговця А.З., 1970 р.н., цей же суд у рішенні послався на ст.130 СК, тоді коли вимоги мають бути вирішені на підставі ст.53 КпШС.
Дана помилка є характерною і для інших судів – Баранівського районного суду (справа Новорок Т.В.), Любарського районного суду (справа Томашівської Л.С.), Попільнянського районного суду (справи Невідомого Г.С., Безобчук О.С.) Володарсько-Волинського районного суду (справа Ріхтер Н.В.).
Груша С.Ф. звернулась до суду з заявою, в якій просила встановити, що її батьками є Котвіцька А.А. та Котвіцький Ф.Й., які померли. На обґрунтування вимог заявник посилалась на те, що у свідоцтві про її народження за 1934 рік у графах "батько" і "мати" стоять прочерки, у зв'язку з чим вона не може оформити своє право на спадщину. Рішенням Корольовського районного суду заяву задоволено, зобов'язано РАЦС видати Груші С.Ф. нове свідоцтво про народження.
Ухвалене рішення викликає зауваження. Так, суд не звернув уваги на те, що Котвіцька А. та Котвіцький Ф. не перебували в шлюбі на момент народження Груші С. у 1934 році, а відповідно до положень чинного на той час Кодексу законів про сім'ю 1926 року, батьківство щодо таких дітей не могло бути встановленим. І лише на підставі Указу ПВР СРСР від 14 березня 1945 року, за умови наступної реєстрації батьками дитини шлюбу та визнання батьком свого батьківства щодо дитини, така дитина у всіх відношеннях прирівнювалась до дітей, які народжені в зареєстрованому шлюбі.
Рішенням Коростенського міськрайонного суду у справі за заявою Приведьона М.А., який просив встановити, що Приведьон Артем Лаврентійович, який помер у 2005 році є його батьком, посилаючись на те, що у його свідоцтві про народження ім'я батька записано з помилкою – "Артєм", що перешкоджає йому оформити спадкові права. Суд ухвалив таке рішення: "встановити, що записаний у свідоцтві про народження Приведьона Миколи батьком Приведьон Артєм Лаврентійович в дійсності є Приведьон Артем Лаврентійович".
Рішення є неправильним, оскільки, по-суті, вимоги заявника не є вимогами про встановлення батьківства, а вимогами про встановлення родинних відносин, оскільки інакше він не може одержати свідоцтво про право на спадщину після смерті (за свідоцтвом про смерть) Приведьона Артема Лаврентійовича.
Нагору
9. Встановлення факту перебування на утриманні.
Утриманці – це особи, які одержують від інших осіб повне матеріальне утримання або постійну матеріальну допомогу, яка є для них основним джерелом засобів до існування.
Даний факт має юридичне значення для заявника у випадку, коли його встановлення необхідне йому для:
1) призначення пенсії по втраті годувальника;
2) оформлення права на спадщину;
3) відшкодування шкоди, заподіяної смертю особи, на утриманні якого вони перебували;
4) оформлення права на пільги та компенсаційні виплати.
Факт перебування громадянина на утриманні встановлюється судом у разі смерті (ч.1 ст.1200, ч.2 ст.1265 ЦК), визнання безвісної відсутності (ст.43 ЦК) або оголошення померлим (ст.46 ЦК) годувальника, коли утриманець залишається без матеріальної допомоги.
Відповідно до ст.33 Закону України «Про загальнообов'язкове соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що спричинило втрату працездатності» від 23 вересня 1999 року, а також ст.1200 ЦК, що набрав чинності значно пізніше, а саме, з 1 січня 2004 року, у випадку смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, що перебували на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, яка народилась після смерті.
Відповідно до положень ст.1200 ЦК шкода відшкодовується:
1) дитині – до досягнення 18 років (учневі, студенту – до закінчення навчання, але не більше, ніж до досягнення 23 років);
2) чоловіку, дружині, батькам (усиновителям), які досягли пенсійного віку, встановленого законом – довічно;
3) інвалідам – на строк інвалідності;
4) одному з батьків (усиновителів), дружині чи іншому члену сім'ї незалежно від віку та працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за: дітьми, братами, сестрами, онуками померлого – до досягнення ними 14 років;
5) іншим непрацездатним особам, що перебували на утриманні потерпілого, – протягом 5 років після його смерті.
Ст.33 Закону передбачає інший порядок на страхові виплати у випадку смерті потерпілого. У випадку смерті потерпілого право на одержання щомісячних страхових виплат (пенсій відповідно до пп."д" п.1 ч.1 ст.21 Закону) мають непрацездатні особи, які перебували на утриманні померлого або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина померлого, яка народилась протягом не більш, ніж десятимісячного строку після його смерті.
Такими непрацездатними особами є:
1) діти, що не досягли 16 років; діти від 16 до 18 років, які не працюють, або старші цього віку, але внаслідок вад фізичного чи розумового розвитку самі не можуть заробляти; діти, що є учнями, студентами, курсантами, слухачами, стажистами денної форми навчання – до закінчення навчання, але не довше, ніж до досягнення 23 років;
2) жінки, які досягли 55 років і чоловіки, які досягли 60 років, якщо вони не працюють;
3) інваліди – члени сім'ї потерпілого на час інвалідності;
4) неповнолітні діти, на утримання яких померлий сплачував або повинен був сплачувати аліменти;
5) непрацездатні особи, які не знаходились на утриманні померлого, але мають на це право.
Право на одержання страхових виплат у випадку смерті потерпілого мають також дружина (чоловік) чи один з батьків померлого або інший член сім'ї, якщо він не працює і доглядає за дітьми, братами, сестрами, онуками потерпілого, які не досягли 8 років.
Відповідно до ст.37 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року із змінами та доповненнями станом на 1 січня 2004 року, право на пенсію по втраті годувальника мають непрацездатні члени сім'ї померлого годувальника, що перебували на його утриманні (ст.38 Закону). При цьому дітям пенсії призначаються незалежно від того, чи перебували вони на утриманні годувальника.
Батьки та дружина (чоловік) померлого, що не перебували на його утриманні, також мають право на пенсію, якщо втратили джерело засобів до існування.
Непрацездатними за цим Законом визнаються:
а) діти, брати, сестри і онуки, що не досягли 18 років або старшого віку, якщо вони стали інвалідами до 18 років, при цьому брати, сестри і онуки – за умови, що вони не мають працездатних батьків;
б) батьки, чоловік (дружина), що є інвалідами або досягли пенсійного віку: чоловіки – 60 років, жінки – 55 років;
в) один з батьків або дружина (чоловік), або дід, баба, брат чи сестра, незалежно від віку та працездатності, якщо вони заняті доглядом за дітьми, братами, сестрами чи онуками годувальника, що не досягли 8 років і не працюють;
г) дід і баба – у випадку відсутності осіб, які за законом повинні їх утримувати.
Всі правила цього Закону поширюються і на сім'ї без вісти пропалих, якщо їх відсутність без вісти посвідчена у встановленому порядку.
Члени сім'ї померлого, для яких його допомога була постійним та основним джерелом засобів до існування, самі одержували якусь пенсію, мають право перейти на новий вид пенсії (по втраті годувальника) (ст.58 Закону).
Усиновителі мають право на пенсію нарівні з батьками, а усиновлені – нарівні з дітьми (ст.40 Закону). Неповнолітні, що мають право на пенсію по втраті годувальника, зберігають це право і при їх усиновленні.
Вітчим та мачуха мають право на пенсію у випадку втрати годувальника нарівні з батьком та матір'ю за умови, якщо вони виховували та утримували пасинка чи падчерку не менше 5 років.
Пасинок чи падчерка мають право на пенсію по втраті годувальника нарівні з рідними дітьми, якщо вони не одержували аліментів від батьків (ст.41 Закону).
Пенсія по втраті годувальника, призначена у випадку смерті одного з подружжя, зберігається і при умові укладення пенсіонером нового шлюбу.
Слід мати на увазі, що з 1 січня 2004 року набрав чинності Закон "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», який став базовим у пенсійному забезпеченні і з цього часу Закон «Про пенсійне забезпечення» діє лише в тій частині, що не суперечить новому Закону.
Ст.36 Закону «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» визначає умови призначення пенсії у зв'язку з втратою годувальника.
За цією нормою пенсія дітям призначається незалежно від того, чи вони були на утриманні годувальника. Батьки і чоловік (дружина) померлого, які не були на його утриманні, мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника, якщо втратили джерело засобів до існування.
Непрацездатними членами сім'ї вважаються:
1) чоловік(дружина), батько, мати, якщо вони є інвалідами або досягли пенсійного віку, передбаченого ст.26 цього Закону (60 та 55 років);
2) діти (у тому числі ті, які народились до спливу 10 місяців з дня смерті годувальника) годувальника, які не досягли 18 років або старші цього віку, якщо вони стали інвалідами до досягнення 18 років. Діти, які навчаються за денною формою навчання у вищих навчальних закладах I-IV рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних закладах, – до закінчення навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23 років, та діти-сироти – до досягнення 23 років незалежно від того, навчаються вони, чи ні;
3) чоловік(дружина), а в разі їх відсутності – один з батьків або брат чи сестра, дідусь чи бабуся померлого годувальника незалежно від віку та працездатності, якщо вони не працюють і зайняті доглядом за дітьми померлого годувальника до досягнення ними 8 років.
До членів сім'ї, які вважаються такими, що були на утриманні померлого годувальника, відносяться перелічені у ч.2 ст.36 особи, якщо вони:
1) були на повному утриманні померлого годувальника;
2) одержували від годувальника допомогу, що була для них постійним і основним джерелом засобів до існування.
Із змісту приведених правових норм вбачається, що члени сім'ї померлого вважаються такими, що перебували на його утриманні, якщо вони знаходились на його повному забезпеченні або одержували від нього допомогу, котра була для них постійним і основним джерелом засобів для існування.
Повне утримання означає відсутність у члена сім'ї інших джерел доходів, окрім допомоги померлого. Складніше встановити утримання, якщо поряд з наданням допомоги померлим, особа мала і інші джерела доходів. У цих випадках належить встановити, що допомога годувальника була постійним і основним джерелом засобів до існування.
Постійний характер допомоги означає, що вона була не випадковою, одноразовою, а надавалась систематично, протягом певного періоду часу і що померлий взяв на себе обов'язок по утриманню даного члена сім'ї.
Стосовно основного значення допомоги, то це питання з'ясовується шляхом порівняння розміру допомоги з боку померлого та інших доходів. Вирішення питання залежить від співвідношення розмірів допомоги та одержуваних інших доходів.
Пленум Верховного Суду України у п.8 постанови №5 від 31.03.95 року в редакції від 25.05.98 р. «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» роз'яснив, що "одержання заявником заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів не можуть бути підставою для відмови у встановленні факту перебування на утриманні, якщо суд встановить, що основним і постійним джерелом засобів до існування була для заявника допомога з боку особи, яка надавала йому утримання".
Питання про утримання для визнання права на відшкодування шкоди у зв'язку зi смертю годувальника вирішується органом, який розглядає заяву про відшкодування шкоди Фондом соціального страхування, Пенсійним Фондом, або судом, після ретельного з'ясування фактичних взаємовідносин між непрацездатною особою та померлим годувальником.
Судом також може бути встановлений факт перебування на утриманні для одержання спадщини після смерті годувальника.
Цивільний Кодекс України визначив п'ять черг спадкоємців за законом. Останній вид спадкоємців за законом – непрацездатні утриманці. Спадкоємцями за законом є утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї (ст.1265 ЦК).
Для отримання спадщини за цією підставою особа повинна бути:
1) неповнолітньою або непрацездатною;
2) отримувати від спадкодавця матеріальну допомогу, яка була б для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування;
3) така допомога мала надаватися протягом 5 років.
Відповідно до ч.2 ст.6 СК України дитина вважається малолітньою до досягнення 14 років, а неповнолітньою – у віці від 14 до 18 років. Ця ж термінологія застосовується законодавцем у ч.1 ст.31 та в ч.1 ст.32 ЦК України.
Непрацездатними вважаються особи чоловічої статі по досягненні ними 60-ти років та жіночої статі по досягненні ними 55-ти років, а також інваліди I-III груп. Слід мати на увазі, що особи, які мають право виходу на пенсію за віком на пільгових умовах (у зв'язку з тяжкими умовами праці, за вислугу років тощо) до кола непрацездатних включені бути не можуть.
Відповідно до п.212 «Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» від 3 березня 2004 року непрацездатність утриманця, пов'язана з віком, перевіряється за паспортом, свідоцтвом про народження; непрацездатність, пов'язана зі станом здоров'я – за пенсійною книжкою або довідкою МСЕК.
Перебування на утриманні підтверджується рішенням суду, що набрало законної сили, про встановлення факту перебування непрацездатної чи неповнолітньої особи на утриманні. Доказами перебування на утриманні можуть бути довідки виконкому міськради, житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, довідка органу соціального захисту про призначення пенсії по втраті годувальника тощо.
Утримання може полягати у систематичній грошовій допомозі у вигляді грошових переказів, продуктових чи речових посилок тощо. Ні отримання непрацездатною особою пенсії, ні її окреме проживання від спадкодавця не можуть бути перешкодою для визнання факту перебування на утриманні.
У тому випадку, коли спадкодавець виплачував особі гроші як зарплату за виконану роботу, надання послуг, то особа, яка отримувала такі гроші, не може вважатись такою, що перебувала у платника на утриманні. Якщо особа, котра мала право бути на утриманні у спадкодавця, фактично цим правом не скористалась, вона позбавляється права на спадщину як утриманець.
При розгляді заяви про встановлення факту перебування на утриманні, необхідно враховувати таке:
1) за загальним правилом право на пенсію по втраті годувальника мають непрацездатні члени сім'ї годувальника, що перебували на його утриманні;
2) для встановлення факту перебування на утриманні при відшкодуванні шкоди у випадку втрати годувальника не має значення, чи знаходився непрацездатний утриманець у родинних, шлюбних стосунках з годувальником, чи ні;
3) для встановлення факту перебування на утриманні з метою оформлення права на спадщину необхідно, щоб утриманець був непрацездатним на день смерті годувальника, щоб не був членом його сім'ї і перебував на утриманні не менше 5 років, незалежно від родинних або шлюбних відносин. При цьому, п'ятирічний строк ніхто не може зменшити чи збільшити з якихось причин, він обраховується календарною датою від і до.
Суд вправі встановити факт перебування на утриманні тільки після того, як з'ясує, що заявник дійсно не може одержати у позасудовому порядку документ, що підтверджує цей факт.
Заява про встановлення факту перебування на утриманні може бути подана:
членами сім'ї померлого;
пережилим чоловіком (дружиною);
законними представниками неповнолітніх;
опікунами та піклувальниками;
особами, що претендують на пенсію як утриманці;
особами, що захищають інтереси інших осіб в порядку ст.ст.45, 46 ЦПК України;
прокурором в порядку ст.45 ЦПК і ст.36-1 Закону України «Про прокуратуру».
Заінтересованими особами в залежності від мети встановлення факту перебування на утриманні можуть бути: для одержання права на пенсію у зв'язку з втратою годувальника – Фонд соціального страхування, управління соціального захисту населення, інші фізичні особи, що мають право на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника; для одержання права на спадщину – інші спадкоємці 5-ї черги, що претендують на спадщину, територіальна громада.
Не може суддя приймати до провадження і встановлення судом факту перебування на утриманні для оформлення спадкових прав за наявності спадкоємців перших 4-х черг, оскільки такий факт не породжує для заявника ніяких юридичних наслідків.
У справах даної категорії заявник, разом із заявою про встановлення факту перебування на утриманні з метою оформлення права на пенсію, повинен подати докази, що свідчать про те, що він є членом сім'ї померлого і непрацездатним:
1) свідоцтво про народження для неповнолітніх;
2) довідку з навчального закладу для студентів до 23 років;
3) пенсійне посвідчення;
4) довідку з ВЖРЕП, селищної ради, будинкоуправління про місце реєстрації;
5) довідку МСЕК про встановлення групи інвалідності.
Рішення у справі даної категорії повинно відповідати загальним вимогам цивільного процесуального законодавства. Воно повинно ґрунтуватись на всебічно перевірених доказах, які підтверджують чи спростовують заявлені вимоги і містити у резолютивній частині дані, необхідні заявнику для безперешкодного оформлення або пенсії, або відшкодування шкоди, або спадкових прав.
Наприклад:
"Встановити факт, що Рогожина Віра Петрівна, 1927 року народження, перебувала на утриманні померлої 12 вересня 2005 року Рогожиної Віри Іванівни з вересня 1998 року до дня її смерті.", або:
"Встановити, що Музичук Іван Григорович, 1924 року народження, перебував на утриманні Сидорова Івана Петровича на день його смерті 16 листопада 2007 року."
Рішення у справах даної категорії, примусовому виконанню не підлягають.
Справи даної категорії судами області у 2007 році не розглядались.
Нагору
10. Встановлення факту прийняття спадщини, місця її відкриття,
та факту постійного проживання із спадкодавцем.
У зв'язку з тим, що на встановлення фактів, що мають юридичне значення, строки давності не поширюються, і фізична особа аж до шостого коліна може вважати себе спадкоємцем (ст.1265 ЦК) і просити суд про встановлення факту прийняття спадщини, судам необхідно знати положення законодавства про спадкування, яке існувало до 1963 року, оскільки, як свідчить судова практика, є ряд випадків, коли без знання цього законодавства вирішити заяву неможливо.
Цивільний кодекс УРСР 1922 року (набрав чинності з 1 лютого 1923 року) не містить визначення, що ж таке спадкове право та спадкування у післяреволюційний період. Замовчує про ці терміни Указ Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 року «Про спадкоємців за законом та заповітом».
За Кодексом 1922 року місцем відкриття спадщини визнається останнє місце проживання спадкодавця.
Особами, що прийняли спадщину, відповідно до ст.429 ЦК УРСР, є спадкоємець, який присутній в місці відкриття спадщини і не відмовився протягом 3-х місяців з дня відкриття спадщини шляхом подачі нотаріальному органу заяви про відмову від спадщини.
Наявні спадкоємці можуть вступити в управління спадковим майном, не чекаючи явки решти спадкоємців, які, якщо з'явились своєчасно, можуть витребувати свою частку спадкового майна.
Спадкоємці, відсутні в місці відкриття спадщини, можуть прийняти спадкове майно особисто або через повірених протягом 6 місяців з дня відкриття спадщини. Частка спадкоємця, який не народився до моменту відкриття спадщини, може бути витребувана протягом 3-х місяців після його народження його законним представником.
Виклик спадкоємців не проводиться. Особи, закликані до спадкування, можуть просити у нотаріального органу за місцем відкриття спадщини видачі свідоцтва про їх право на спадщину.
З усього зазначеного слід зробити висновок, що прийняття спадщини за Цивільним кодексом УРСР 1922 року здійснюється у двох видах:
1. а) спадкоємець повинен бути присутнім в місці відкриття спадщини і не обов'язково повинен проживати зi спадкодавцем – достатнім є проживати в цьому селі, місті;
б) протягом 3-х місяців не повинен відмовитись від спадщини;
в) повинен вступити в управління спадковим майном, тобто, повинен вчинити юридичний факт – прийняття спадщини.
2. відсутні спадкоємці повинні у шестимісячний термін прийняти спадщину шляхом подачі заяви до нотаріальної контори.
Часом прийняття спадщини є:
а) для спадкоємців, що фактично вступили в управління чи володіння спадковим майном, – день вступу в управління чи володіння майном;
б) для спадкоємців, присутніх в місці відкриття спадщини, але не вступивших в управління чи володіння спадковим майном, – день закінчення трьохмісячного строку з дня відкриття спадщини, якщо протягом цього строку не надійшло відмови цих спадкоємців від спадщини;
в) для спадкоємців, відсутніх в місці відкриття спадщини, – день подачі ними в нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини, якщо така заява подана не пізніше шести місяців з дня відкриття спадщини.
Якщо смерть спадкодавця мала місце до видання Указу ПВР СРСР від 14.03.1945 р. «Про спадкоємців за законом і заповітом» і спадкоємцями, які є такими за раніше діючим законодавством, своєчасно прийнята спадщина, але спадкові права ними не оформлені, вони могли одержати свідоцтво про право спадкування в будь-який час відповідно до чинного в момент відкриття спадщини законодавства (ст.435 ЦК, 1922 р.).
Звідси висновок, що до 14 березня 1945 року особам, які прийняли спадщину у відповідності до ст.ст.429, 430 ЦК 1922 року не обов'язково було оформляти правовстановлюючі документи і що в подальшому виникла необхідність для реєстрації прав на спадщину та звернення до суду з заявою про встановлення факту прийняття спадщини.
Таке положення у спадковому праві проіснувало до 1963 року.
Відомо, що у розвиток та доповнення Цивільного кодексу 1922 року було видано чимало нормативних актів, які інакше регулювали окремі правовідносини, ніж це було визначено Цивільним Кодексом 1963 року. Цим і пояснюється, що в ст.1 Указу ПВР УРСР від 9 грудня 1963 року «Про порядок введення в дію Цивільного і Цивільного процесуального кодексів Української РСР» зазначено, що такі акти можуть прийматись у випадках, коли вони не суперечать Цивільному кодексу 1963 року і чинний кодекс значно розширив права спадкоємців. Саме тому Указ (ст.16) новим нормам (ст.ст.524-564) надав зворотну силу, але передбачив виключення – вони не поширюються на ті випадки, коли спадщина вже прийнята спадкоємцями за раніше чинним законодавством або перейшла до держави до 1 січня 1964 року.
Цивільним кодексом 1963 року визначено, що спадкоємець вважається таким, що прийняв спадщину, якщо він протягом шестимісячного строку з дня її відкриття фактично вступить в управління чи володіння спадковим майном, або подасть до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини (ст.549 ЦК).
Фактичний вступ у володіння частиною спадкового майна вважається як прийняття всієї спадщини, в чому б вона не заключалась і де б не знаходилась, тобто, вчинення відповідних дій, в тому числі і одержання до закінчення шестимісячного строку з дня відкриття спадщини окремих речей із спадкового майна. Це можуть бути особисті речі померлого, документи (ощадна книжка, акції, техпаспорт на будинок і т.ін.). Разом з тим, збереження відсутньою особою в місті відкриття спадщини прописки (реєстрації) у спадковому будинку (або його частині), розділеному в натурі або проживання у іншій, виділеній частині будинку, не є доказом про прийняття спадщини шляхом вступу у володіння.
Свідоцтво про право на спадщину видається після спливу шестимісячного строку з дня відкриття спадщини кожному спадкоємцю, що прийняв спадщину, без обмеження будь-яким терміном (ст.560 ЦК).
Відповідно до положень «Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» від 18 червня 1994 року №18/5, яка діяла до 2005 року (ст.113), свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто таким, які фактично вступили в управління або володіння спадковим майном або подали заяву в державну нотаріальну контору про прийняття спадщини. Доказами вступу в управління спадковим майном можуть бути: довідка ВЖРЕП, правління ЖБК, виконкому міськради про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємець взяв майно спадкодавця; довідка державної податкової інспекції, страхувальника про те, що спадкоємець після відкриття спадщини сплачував податки чи страхові платежі по обов'язковому страхуванню, квитанції про сплату податку чи страхового платежу; копія рішення суду, що набрало законної сили про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця чи у будинковій книзі про постійну прописку у спадковому будинку (квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця та інші документи, що підтверджують факт прийняття спадщини шляхом вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном.
Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємця ощадної книжки, інших цінних паперів чи документів, реєстраційного талону, техпаспорту на автотранспортні засоби, державного акту про право власності на землю і інших документів, виданих відповідними органами на ім'я спадкодавця та майно, користування яким можливе лише після належного оформлення на нього прав.
Ці документи нотаріусом приймаються з урахуванням у кожному випадку конкретних обставин і, основне, за відсутності заперечень з боку інших спадкоємців.
Пленум Верховного Суду України №5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» у п.16 роз'яснив, що "заява про встановлення факту прийняття спадщини та місця її відкриття може бути розглянута судом у порядку окремого провадження, якщо орган, який вчиняє нотаріальні дії, не вправі видати заявникові свідоцтво про право на спадщину через відсутність або недостатність документів, що необхідні для підтвердження в нотаріальному порядку факту вступу в управління або володіння спадковим майном".
При вирішенні вимог про встановлення факту прийняття спадщини і місця її відкриття суд повинен виходити з положень статей 526 та 549 ЦК 1963 року щодо місця та порядку прийняття спадщини.
В силу ст.525 ЦК 1963 року часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, факт і дата якої стверджується свідоцтвом органів РАЦС або іншим документом у передбачених законом випадках. При оголошенні спадкодавця померлим таким часом є день, визнаний рішенням суду датою смерті громадянина, який пропав без вісти за обставин, що загрожували смертю або давали підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку, або день набрання законної сили рішенням про оголошення спадкодавця померлим, якщо дата його смерті судом не визначалася.
Особи, які померли в один день (незалежно від часу смерті), не спадкують один після другого.
Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця (ст.17 ЦК), а якщо воно невідоме, то місцем відкриття спадщини вважається місце знаходження майна або його основної частини (ст.526 ЦК). Стаття 17 ЦК визначає, що місцем проживання є місце, де громадянин постійно або переважно проживає.
Інакше місце проживання визначає Цивільний кодекс 2004 року. Згідно із ст.29 цього кодексу, "місцем проживання фізичної особи є жилий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно, або тимчасово". Фізична особа може мати декілька місць проживання.
Відтак, місце відкриття спадщини мало чітко окреслене поняття до 2004 року і неконкретне після 2004 року, з урахуванням нового поняття місця проживання фізичної особи та без пов'язування місця проживання особи з місцем відкриття спадщини. Це, очевидно, є правильним, з огляду на те, що смерть може настати і не в місці постійного проживання, а у іншому місці, наприклад, в поїзді, в круїзі, у родичів і т.д.
Тому, новий ЦК місце відкриття спадщини визначає так: "Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна, або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна – місцезнаходження рухомого майна або його основної частини." (ст.1221 ЦК).
Прийняття спадщини за новим ЦК дуже подібне до положень кодексу 1922 року.
Так, відповідно до ст.1268 ЦК України, спадкоємець за заповітом або за законом має право прийняти або не прийняти спадщину.
Спадкоємець, який постійно проживав разом з спадкодавцем на момент відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом встановленого ст.1270 ЦК строку він не заявив про відмову від спадщини.
Малолітні, неповнолітні, недієздатні особи, а також особи, дієздатність яких обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, окрім випадків, встановлених ч.ч.2-4 ст.1273 ЦК.
Відтак, із змісту цієї норми випливає, що особа, яка проживає постійно з спадкодавцем на день його смерті, вважається такою, що прийняла спадщину без подачі заяви до державної нотаріальної контори і після спливу шести місяців може звертатись в нотконтору за одержанням свідоцтва про право на спадщину і нотаріус не має права відмовити йому в цьому. Спадкоємець у даному випадку вважається таким, що вступив в управління та володіння спадковим майном.
Спадкоємець, який не проживав із спадкодавцем постійно, але бажає прийняти спадщину – повинен подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Неповнолітні, що досягли 14 років, мають право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків чи піклувальника.
Спадкоємець може закликатись до спадкування за кількома підставами – за заповітом, за законом, за правом представлення та в порядку спадкової трансмісії.
Спадкоємець має право відкликати свою заяву про прийняття спадщини на протязі строку, визначеного для прийняття спадщини (ст.1269 ЦК).
Таким чином, за новим ЦК прийняття спадщини здійснюється двома способами:
1) шляхом спільного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем;
2) шляхом подання заяви про прийняття спадщини.
Тобто, після 1 січня 2004 року прийняття спадщини фактичним вступом в управління чи володіння майном спадкодавця, особами, які не проживають постійно із спадкодавцем, не допускається.
Встановлення факту прийняття спадщини – це суто подача заяви до нотаріальної контори у визначений законом строк.
Для того, щоб спадкоємець вважався таким, що прийняв спадщину, самого факту спільного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини недостатньо. Необхідно, щоб таке проживання було постійним.
Перелік документів та доказів, які дозволяють визначити постійність проживання, містяться у п.211 «Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України». Згідно з цією нормою доказом постійного проживання разом із спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління ЖБК, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом зі спадкодавцем; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; реєстраційний запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, та інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.
Законодавець не дає чіткого визначення поняття "постійне проживання", але на нашу думку, при встановленні факту постійного проживання із спадкодавцем, судам слід мати на увазі таке.
Статтею 33 Конституції України гарантує громадянину України вільний вибір місця проживання і це право віднесено законом до особистого немайнового права (ст.310 ЦК). Конституційний Суд України 14 листопада 2001 р. визнав неконституційним положення пп.1 п.4 Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ, затвердженого постановою КМ від 10 жовтня 1994 року №700, згідно з яким паспортна служба органів внутрішніх справ застосовувала як загальне правило дозвільний порядок вибору особою місця проживання.
Постановою КМ України від 16 січня 2003 року №35 затверджено Тимчасовий порядок реєстрації фізичних осіб за місцем проживання, який визначає механізм реєстрації та зняття з реєстраційного обліку фізичних осіб за місцем проживання. Відповідно до даного Порядку місцем проживання фізичної особи є місце, де вона постійно або переважно проживає як власник будинку (квартири), за договором найму, піднайму, оренди або на інших підставах, передбачених законом. Постійне або тимчасове проживання громадян повинно бути у встановленому порядку зареєстровано в органах внутрішніх справ або у виконкомах селищних та сільських рад.
Проте, не можна вирішення питання про постійність місця проживання пов'язувати з наявністю прописки чи реєстрації. Реєстрація чи прописка є категоріями адміністративного характеру, а ЦК не пов'язує місце проживання (цивільно-правову категорію) особи з її реєстрацією. У зв'язку з цим, за відсутності прописки (реєстрації) громадян на них покладається доведення іншого, обраного ними постійного місця проживання.
Тут же слід звернути увагу і на Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», який окремо розглядає місце перебування і місце проживання. При цьому, місцем проживання розуміється адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад 6 місяців на рік, а під місцем перебування – адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше 6 місяців на рік.
Разом з тим, вирішуючи питання про наявність факту постійного проживання, слід виходити не стільки з терміну проживання, а наміру особи, її волю щодо обрання місця постійного проживання.
У відповідності до Прикінцевих та перехідних положень про введення в дію Цивільного кодексу України з 1 січня 2004 року правила книги шостої ЦК «Спадкове право» застосовуються також до спадщини, яка відкрилась, але ніким не була прийнята з спадкоємців до набрання чинності цим кодексом.
Таким чином, якщо спадкодавець помер до 1 січня 2004 року і спадщина прийнята хоча б одним із спадкоємців, вирішення судом заяв інших спадкоємців про встановлення факту прийняття спадщини в порядку ст.549 ЦК 1963 року не допускається.
Якщо спадщина станом на 1 січня 2004 року не прийнята ніким з спадкоємців, суд може розглянути заяву спадкоємця про встановлення факту прийняття ним спадщини за нормами Цивільного кодексу 1963 року.
СУДОВА ПРАКТИКА
Найбільш поширеною помилкою при розгляді судами справ вказаної категорії, є неправильне застосування норм матеріального закону. Так, вирішуючи вимоги про встановлення факту прийняття спадщини, яка відкрилась до 1 січня 2004 року, суди застосовують положення нового ЦК, тоді коли, як вже відмічалось, за новим ЦК такі факти не встановлюються.
Також, як і в інших справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, суди не з'ясовують, чи є інші, окрім заявника, спадкоємці і чи немає спору щодо відкритої спадщини.
Вирішуючи заяви за правилами ЦК 1963 року суди часто не мотивують рішення, не зазначають матеріальний закон, а іноді не розрізняють положень ст.ст.1264 та 1268 ЦК.
Так, встановлюючи факт прийняття спадщини Косенком С. після смерті у 1986 році матері Косенко М.М., Житомирський районний суд правильно послався на матеріальний закон – ст.549 ЦК 1963 року, проте рішення суду абсолютно не містить обґрунтування – про прийняття спадщини у шестимісячний строк та щодо дій спадкоємця, які ним вчинені у вказаний строк і які суд визнав такими, що свідчать про прийняття спадщини.
Ухвалюючи про встановлення факту спільного проживання Галицької Н.І. з батьком Сірошем І.С., померлим 01.12.07 р. і визнаючи її членом сім'ї останнього з метою реалізації права на одержання заборгованої суми пенсії, Овруцький районний суд не врахував, що заявник (дочка померлого) є членом його сім'ї відповідно до положень ст.2 СК і встановлювати цей факт судовим рішенням не потрібно. Не вимагає ст.1227 ЦК і доведення факту спільного проживання члена сім'ї з померлим, який не одержав за життя сум соціальних виплат. Тому підстав для відкриття провадження у цій справі та розгляду її суд не мав.
Котелянець А.С. просив встановити факт постійного проживання з 1986 року в будинку померлої тещі Білоус Н.Г. з метою оформлення спадкових прав по закону. Рішенням Ружинського районного суду встановлено, що Котелянець А.С. з 1986 року проживав однією сім'єю з Котелянець А.І.(дружиною) до її смерті, та з Білоус Н.Г. до її смерті, в будинку, який належав Білоус Н.Г. З таким рішенням повністю погодитись неможливо і ось чому. Ст.1268 ЦК, яка зазначає про те, що спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину. Дана правова норма говорить лише про спадкоємців (за законом та за заповітом), а не будь-яких інших осіб, які хоча і проживали однією сім'єю із спадкодавцем, але до кола спадкоємців не відносяться. Оскільки суд встановив, що Білоус Н.Г., яка заповіла будинок дочці Котелянець А.І. померла, спадкоємцем є її дочка Котелянець А.І. Проте остання, не встигла оформити спадкові права і теж померла. Тому її чоловік, заявник Котелянець А.С. є спадкоємцем не Білоус Н.Г., а спадкує майно, яке на момент смерті належало його дружині. При цьому, немає потреби встановлювати факт постійного проживання із спадкодавцем.
Рішенням Брусилівського районного суду встановлено факт прийняття спадщини Ковтуненком П.Д. після смерті брата та визнано право власності на спадкове майно. В частині визнання права власності рішення є неправильним, таке право може бути визнано судом лише при вирішенні питання про продовження строку для прийняття спадщини за положеннями ЦК 1963 року.
Андрушівським районним судом ухвалено ряд рішень про встановлення факту постійного проживання із спадкодавцем спадкоємців, які пропустили строк для прийняття спадщини (справа Андрійчук Є.В., Омельчук Г.М.). Очевидно, правильним було б вирішувати питання про надання додаткового строку для прийняття спадщини.
Нагору
11. Встановлення факту належності правовстановлюючого документу.
Документ – це матеріальний носій запису з зафіксованою на ньому інформацією, який слугує для передачі останньої у часі і просторі.
В житті бувають випадки, коли громадянин не може використати правовстановлюючі документи, оскільки вказані у них ім'я, по-батькові, прізвище, місце чи час народження не відповідають записам у паспорті чи свідоцтві про народження, або у інших документах, які не посвідчують особу, але є необхідними для громадянина для підтвердження певного права. Якщо установи, що видали цей документ, не мають можливості виправити допущені в них помилки, відповідно до п.6 ст.256 ЦПК громадяни мають право звернутись в суд з заявою про встановлення факту належності правовстановлюючого документу. Проте, сам по собі факт належності документів не породжує для його власника будь-яких прав. Юридичне значення має той факт, який підтверджується документом. Таким чином, для заявника важливо не стільки саме одержання документу, скільки оформлення особистих чи майнових прав, що витікають з цього факту. Це означає, що в судовому порядку можливо встановлювати належність громадянину такого документу, який є правовстановлюючим.
Суд вправі встановити факт належності вказаних документів лише тоді, коли прізвище, ім'я, по-батькові чи час народження особи в них не співпадає з записами у паспорті чи свідоцтві про народження. Крім того, встановлення факту належності документу можливе і при умові, коли в документі вказане тільки прізвище і ініціали особи, у зв'язку з чим відповідні організації не приймають цей документ (наприклад, нотаріус). Сюди ж слід віднести випадки, коли в документі допущені виправлення, які не застережені, або в результаті тривалого використання в документі неможливо прочитати прізвище, ім'я чи по-батькові.
Згідно з роз'ясненням постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», при розгляді справ цієї категорії, в тому числі факту належності правовстановлюючого документу, в якому допущені помилки у прізвищі, імені, по-батькові, або замість імені, по-батькові вказані ініціали, суд зобов'язаний запропонувати заявнику подати докази про те, що правовстановлюючий документ належить саме йому, і що організація (установа), яка видала документ, не має можливості внести в нього виправлення.
Разом з тим, цей порядок не застосовується, якщо виправлення в таких документах належним чином не застережені, або ж їх реквізити нечітко виражені внаслідок тривалого використання, неналежного зберігання та ін. Це є підставою для вирішення питання про встановлення факту, про який йдеться в документі, відповідно до чинного законодавства.
Заяви про встановлення із зазначених підстав факту належності особі вироку або рішення суду, квитка про членство в об'єднанні громадян, військового квитка, посвідчення до ордена або медалі, паспорта, чи свідоцтв, що їх видають органи реєстрації актів громадянського стану, та інших документів, що посвідчують особу, не підлягають розгляду в порядку, передбаченому ст.256 ЦПК, оскільки ці питання вирішуються органом, який видав документ.
Судами також не встановлюється тотожність особи.
Разом з тим, на підставі п.6 ст.256 ЦПК суд може встановлювати факти належності особі документів, які не відносяться до таких, що посвідчують особу, наприклад, довідок про поранення чи перебування у госпіталі у зв'язку з пораненням, повідомлення військових частин, військкоматів і інших органів військового управління про загибель чи пропажу без вісти в зв'язку з обставинами військового часу, а також заповіту, страхового свідоцтва (полісу), ощадної книжки, трудової книжки, іншого документу про трудовий стаж, довідки про реабілітацію тощо.
До компетенції суду встановлення факту належності правовстановлюючого документу віднесено, якщо:
1) відповідно до закону цей факт породжує юридичні наслідки;
2) заявник не може його підтвердити іншим шляхом (отриманням чи відновленням втрачених документів).
Тому, у справах про встановлення фактів належності правовстановлюючих документів суди повинні вимагати від заявника подання доказів про те, що правовстановлюючий документ належить йому і що внести в нього виправлення неможливо. Доказом неможливості внесення виправлення в документ є, наприклад, офіційна відмова того органу, який видав неналежний документ, або видав належний, але внести виправлення не може, оскільки документ, на підставі якого він виданий, втрачено і т.ін.
Таким чином, діставши офіційну відмову про внесення виправлень у правовстановлюючий документ або у видачі повторного у зв'язку з нечитаємістю, фізична особа може звернутись в суд з заявою, в якій він повинен вказати, який факт просить встановити і з якою метою, причини неможливості одержання чи відновлення документів, що підтверджують цей факт, докази на підтвердження факту.
До заяви має бути подана довідка про відмову посадових осіб про неможливість внесення виправлень у правовстановлюючий документ.
Заяву про встановлення факту належності правовстановлюючого документу можуть подати:
особа, яка утримує правовстановлюючий документ і якій необхідно довести належність цього документу йому;
спадкоємці померлого, який утримував цей документ, для оформлення спадкових прав;
утриманці померлого для одержання пенсії;
прокурор в порядку ст.ст.45, 46 ЦПК;
інші заінтересовані у встановленні цього факту особи.
Заінтересованими особами в залежності від мети встановлення факту можуть бути: військкомати, органи внутрішніх справ, управління соціального захисту населення, управління Пенсійного Фонду, територіальна громада, інші спадкоємці, фінансові, житлові та комунальні органи, навчальні заклади, ощадкаси, органи страхування тощо.
Перешкодою для прийняття заяви про встановлення факту належності документу є наявність у заявника інших документів, які достовірно підтверджують відповідний факт.
На практиці зустрічаються випадки, коли громадяни порушують питання про встановлення факту належності заповіту або заповідального розпорядження в страховому свідоцтві зі змішаним страхуванням життя або в ощадній касі, якщо в них неправильно вказані прізвище, ім'я, по-батькові заповідача або призначеного ним спадкоємця. Якщо органи страхування або ощадна каса відмовились внести відповідні виправлення в страхове свідоцтво або заповідальне розпорядження, такі помилки можуть бути встановлені судовим рішенням. При цьому, якщо прізвище, ім'я чи по-батькові застрахованої особи або власника вкладу не відповідають цим даним у свідоцтві про смерть, це питання підлягає вирішенню шляхом встановлення факту належності загиблому страхового свідоцтва чи особового рахунку в ощадкасі.
Якщо помилки є у заповіті чи в заповідальному розпорядженні, слід вирішити питання про встановлення факту належності заявнику заповіту чи заповідального розпорядження. Ці факти можна встановити одночасно, якщо документ вміщує помилки в обох пунктах.
При розгляді заяв про встановлення факту належності трудової книжки треба виходити з правил, передбачених п.2.13 Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах та організаціях, а саме: власник або уповноважений ним орган вносить зміни до записів у трудових книжках про прізвище, ім'я та по-батькові, дату народження згідно з паспортом та іншими відповідними документами, виданими відділами РАЦС.
Належність особі довідки, яка підтверджує трудовий стаж і в якій неправильно вказано прізвище, ім'я чи по-батькові, згідно з п.26 постанови КМ України «Про затвердження Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній» від 12 серпня 1993 року №637 може розглядатись судом як факт належності цього документа даній особі. Проте суди не вправі встановлювати факти про підтвердження трудового стажу, що віднесено до компетенції управлінь соціального захисту населення.
Іноді виникають питання при зверненні громадян із заявами про встановлення факту роботи у пільгових умовах з метою набути право для призначення пенсії на пільгових умовах.
Суди повинні врахувати, що така вимога непідвідомча суду і що 10.11.2006 року Пенсійним Фондом України прийнята постанова №18-1 «Про затвердження Порядку підтвердження періодів роботи, що зараховуються до трудового стажу для призначення пенсії на пільгових умовах або за вислугу років». Згідно затвердженому Порядку право на прийняття рішення про підтвердження вказаного факту мають тільки Комісії при головних управліннях Пенсійного фонду України. При незгоді з рішенням Комісії заявник має право його оскаржити до Пенсійного фонду або до суду в порядку КАС.
СУДОВА ПРАКТИКА
Найбільше помилок, які допускаються судами у розгляді справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, допускається саме у розгляді справ за заявами про належність правовстановлюючого документу.
Так, мають місце непоодинокі ухвалення судами рішень про належність свідоцтв, що видаються органами РАЦС та документів, що посвідчують особу.
Наприклад, рішенням Бердичівського міськрайонного суду задоволено заяву Білогаєнко Ольги, встановлено факт неправильності у імені померлого чоловіка заявниці Білогаєнка Віталія у свідоцтві про їх одруження, і ухвалено "замінити ім'я Віталій на Віктор, яке вважати правильним". Суд не врахував, що порядок внесення виправлень у актовий запис встановлений законом, а перешкоди у оформленні спадкових прав, які має заявниця у зв'язку з розбіжністю імені у правовстановлюючих документах, усуваються шляхом встановлення факту належності таких документів, а не виправленням імені померлого у актовому записі.
Житомирським районним судом прийнята до провадження заява Похільченко Ольги, яка просила встановити, що їй належить свідоцтво про шлюб, видане на ім'я Похільченко Надії, посилаючись на довідку сільради про те, що "Похільченко Ольга і Похільченко Надія – одна і та ж особа". Заява не підлягає розгляду в суді.
Рішенням Любарського районного суду встановлено факт належності Білоус В.Д. пенсійної справи за 1976 рік про призначення пенсії Богатир В.Д. Аналогічне рішення постановлено цим же судом у справі Мельник Л.В.
Вказані рішення є незаконними, оскільки порушені заявниками питання суду непідвідомчі. Як вбачається із матеріалів справи, заявниці, колгоспні пенсіонерки, у свій час оформили право на пенсію за вказаними прізвищами. Згодом, одержавши паспорт із зміною прізвища (одруженння…), вони набули перешкод у отриманні пенсій. В такому випадку, заявниці повинні звертатись до Пенсійного фонду з заявами про видачу розпоряджень про зміну прізвища.
Чуднівським районним судом ухвалено рішення про належність померлій Огороднік Марині Тимкові свідоцтва про смерть на ім'я Огороднік Марії Тимофіївні.
Рішенням Народицького районного суду встановлено факт належності Шорніковій М. та померлому Шорнікову О. свідоцтва про шлюб.
Рішенням Ємільчинського районного суду встановлено факт належності померлому Тарасенку Миколі Георгійовичу свідоцтва про смерть Тарасенка Миколи Юрійовича.
Аналогічні помилки допущені Радомишльським районним судом, яким встановлено факт належності свідоцтва про смерть Яковліву О.В., а свідоцтва про шлюб Дембіцькій В.І., Володарсько-Волинським районним судом (справа Малиновської), Ружинським райсудом (по справі Заїць) та інші.
Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду встановлено факт належності Андрушко Т.К. паспорта, виданого на прізвище Андрюшко, паспорта, свідоцтва про шлюб, військового квитка, тимчасової посвідки на проживання в Україні, виданих Луференку Г.Є.
Рішенням Любарського районного суду встановлено факт належності Дакусу Л.С. військового квитка, довідки про навчання у 1970 році в ліцеї, у зв'язку з тим, що документи видані на ім'я Миколи, а фактично заявник має ім'я Леонід.
Рішенням Коростенського міськрайонного суду встановлено факт належності посвідчення потерпілої від наслідків аварії на ЧАЕС Чередніченко А.І. з тих підстав, що у посвідченні допущена помилка у прізвищі.
Черняхівський районний суд встановив факт належності Громнадзкому П. атестату про закінчення ПТУ №5 м. Житомира, а Корольовський районний суд встановив факт належності дипломів Гербеді О.Й.
Вказані зави не підлягали розгляду в суді.
Нагору
12. Встановлення факту постійного проживання в Україні з метою набуття громадянства.
У порядку ч.2 ст.256 ЦПК судами встановлюються факти, які породжують право особи на набуття громадянства України.
У цьому контексті слід мати на увазі таке. Розвиток законодавства України з питань громадянства розпочався у 1991 році прийняттям Закону України «Про громадянство України». На підставі Закону було розроблено Положення про порядок розгляду питань, пов'язаних з громадянством України, яке затверджене Указом Президента від 31.03.92 р. і втратило чинність на підставі Указу Президента від 06.11.97 р. «Про міри щодо покращення організації розгляду питань громадянства».
З прийняттям останнього Указу Президента, та нової редакції Закону України від 18 січня 2001 року «Про громадянство України» було розроблено та прийнято нове Положення про Комісію при Президентові України з питань громадянства, а також Порядок провадження у заявах та клопотаннях з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, що затверджений Указом Президента від 27 березня 2001 року в редакції 27 червня 2006 року (далі – Порядок). З прийняттям цього Указу втратив чинність Указ Президента від 6 листопада 1997 року.
На підставі цих нормативних документів Міністерство внутрішніх справ України розробило Інструкцію про порядок прийняття, розгляду заяв та інших документів з питань громадянства.
Відповідно до положень Закону «Про громадянство» та Порядку про визнання належності до громадянства України заявник повинен, зокрема, подати документи, які підтверджують народження заявника на території України або постійне проживання на ній або підтверджують родинні відносини з такою особою, або рішення суду.
Для встановлення факту належності до громадянства України, відповідно до положень ст.256 ЦПК України, та в залежності від підстав цього встановлення, предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання станом на 13 листопада 1991 року; факт постійного проживання дитини на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом на 13.11.1991 року; постійного проживання на території України батьків (одного з них) дитини або іншого законного представника, з яким дитина постійно проживала станом на 24.08.91 р. чи 13.11.91 р.; постійного проживання особи на території України чи УРСР на момент набрання законної сили вироку суду; наявності родинних зв'язків заявника з його батьками (усиновителями, з дідом, з бабою; постійного проживання на території України діда та баби заявника, народження на території України батьків заявника, діда чи баби та інші факти.
Заінтересованою особою у справах даної категорії є Комісія при Президентові України з питань громадянства.
СУДОВА ПРАКТИКА
Корольовським районним судом встановлено факт проживання Мелікяна А.К., його дружини Гегіне та двох повнолітніх синів Ваге, 1984 р.н., і Давида, 1986 р.н., з 25.09.89 р. по 12.04.91 р., в Україні для набуття громадянства України. Вирішуючи вимоги, суд не перевірив, підсудна справа Корольовському районному суду, чи матиме встановлення даного факту юридичне значення для заявника і не звернув уваги на те, що він і члени його сім'ї є громадянами Росії з 2003 року, мають постійну реєстрацію в Москві з 1996 року по вул.Кравченка, 4, кв.73, у справі є також тимчасовий талон про реєстрацію в Києві з 18.01.07 р. Крім того, у справі відсутні документи про наявність у заявника повноважень щодо подачі заяви від імені дружини і дітей. В судовому засіданні ці особи участі не брали.
Нагору
13. Встановлення факту належності будівлі на праві приватної власності.
Будинок на праві власності може бути побудований або придбаний за договором: купівлі-продажу (ст.ст.655-657 ЦК), довічного утримання (ст.ст.744, 745, 748), дарування (ст.ст.717-719 ЦК), міни (ст.ст.715-716), спадкування (ст.ст.1218, 1225), приватизації будинку (Закон України від 19.06.1992 року).
Такий же спосіб набуття права приватної власності на жилі будинки існував по Цивільним Кодексам Української РСР, 1923 року, ЦК Української УРСР, 1963 р., за виключенням придбання будинків в порядку націоналізації після 1917 року.
Всі зазначені договори, починаючи з 1923 року повинні бути нотаріально посвідчені та зареєстровані: жилі будинки у місті чи селищі міського типу у виконкомі районної, міської ради; жилі будинки у сільській місцевості – у сільраді.
Слід відмітити, що до 1948 року громадяни не мали права мати будинки одночасно на праві власності та на праві забудови. Будинки, придбані ними до 1917 року і не муніципалізовані, а також будинки, зведені у сільській місцевості, належали громадянам на праві власності. В містах, як правило, громадяни будували будинки на праві забудови. Громадянин укладав договір з комунальним відділом міськради про надання йому земельної ділянки під забудову. Договір забудови укладався на певний строк, після спливу якого будинок повинен був перейти до міськради, а забудовнику виплачувалась вартість будови по страховій оцінці.
У зв'язку з виданням Указу ПВР СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних жилих будинків» право забудови втратило силу. В Постанові ради Міністрів СРСР від 26 серпня 1948 року «Про порядок застосування Указу ПВР СРСР від 26.08.48 р.» прямо вказано, що збудовані громадянами на відведених їм земельних ділянках будинки є їх особистою власністю.
Таким чином, починаючи з 1948 року, громадяни зводять жилі будинки в містах, селищах та у селах тільки на праві особистої власності. Закінчений будівництвом дім забудовник міг експлуатувати тільки після прийняття та введення його в експлуатацію та здійснення правової реєстрації у виконкомі.
Порядок правової реєстрації будинків був урегульований на Україні Інструкцією про порядок реєстрації будівель в містах, робітничих, дачних і курортних селищах України від 23/25 грудня 1947 року та Інструкцією про порядок реєстрації будинків та домоволодінь в містах та селищах міського типу Української РСР, затвердженою 31 січня 1966 року Мінкомгоспом УРСР.
Запис в реєстраційній книзі про належність домоволодіння на праві власності певній особі, а так само, надпис, вчинений бюро технічної інвентаризації на договорі є офіційним доказом права власності даної особи на це домоволодіння, і інших доказів для посвідчення цього факту не вимагається.
У сільській місцевості присадибна ділянка з забудовами на ній реєструвалися в колгоспних шнурових (погосподарських) книгах, які закладалися один раз у п'ять років шляхом суцільного обходу дворів та опитування населення.
Особливу роль в ревізії реєстрації будинків та відновленні правовстановлюючих документів на будинки громадян, зареєстровані до 22 червня 1941 року зіграли дві інструкції – Інструкція Наркома юстиції і Наркома комунального господарства УРСР від 14.06.1944 року «Про порядок оформлення прав власності на домоволодіння при втраті документів» і згадана Інструкція від 23/25 грудня 1947 року, з прийняттям якої перша втратила чинність. Прийняття цих двох інструкцій було зумовлено тим, що за час війни були знищені майже всі архіви органів радянської влади, горіли будинки з майном та документами, у зв'язку з чим, іноді і до теперішнього часу громадяни намагаються відновити ці документи.
Пленум Верховного Суду України у п.1 постанови «Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» роз'яснив, що наведений у ЦПК перелік фактів, який встановлюється судом, не є вичерпним. За наявності умов, зазначених в ч.2 ст.256 ЦПК суд може встановлювати і інші факти, наприклад, володіння будівлею на праві приватної власності.
Перш за все, слід розрізняти судовий порядок встановлення факту володіння будівлею на праві приватної власності від судового порядку визнання права власності на будівлю.
У першому випадку справи розглядаються в порядку окремого провадження, що передбачено ст.ст.234, 256 ЦПК, в другому – у позовному провадженні за нормами Цивільного Кодексу.
Встановлення факту володіння будівлею на праві приватної власності можливе лише тоді, коли або зовсім втрачені основні правовстановлюючі документи на будівлю, і документи, що опосередковано підтверджують це право, або коли збереглись документи, які лише опосередковано підтверджують це право, але вони викликають сумнів у органів державної реєстрації будівель, яким вони пред'явлені. Відповідно до п.10 додатку №1 до Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності на нерухоме майно від 07.02.2002 р. №7/5 суди розглядають заяви про встановлення фактів володіння будівлею на праві приватної власності фізичних осіб.
Цей факт встановлюється судом відповідно до положень ст.256 ЦПК, якщо у заявника був правовстановлюючий документ про належність йому будівлі, проте його втрачено, документ не може бути поновленим у позасудовому порядку і немає можливості підтвердити право власності.
Порушувати право про встановлення факту володіння будівлею на праві приватної власності можливо тільки щодо тих будівель, які не взяті на баланс місцевих органів, як безхозні та з інших підстав. Доказати права фізичних осіб на будівлі, взяті на баланс вказаних органів, можливо лише у порядку позовного провадження.
Неможливо також встановлення цього факту:
якщо будівля за даними реєстраційного органу належить іншій особі і була придбана заявником за неоформленим договором;
будівля не закінчена будівництвом, або закінчена, але іншою особою;
Тут слід мати на увазі таке. Із введенням в дію нового ЦК, ч.4 ст.331 передбачено, що за заявою заінтересованої особи суд може визнати її власником недобудованого нерухомого майна, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка невиконана, відповідно до проекту, є незначною. Право власності на незакінчене будівництво може бути визнано судом тільки у позовному провадженні. Зрозуміло, що такий випадок пов'язаний з тим, що особа не здатна завершити будівництво з об'єктивних причин. Наприклад, у разі смерті забудовника, і за відсутності спору, спадкоємці можуть звернутися до суду і в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту будівництва спадкоємцем об'єкта нерухомості та, водночас, того факту, що частка робіт, яка невиконана відповідно до проекту, є незначною. Встановлення даного факту судом дозволить спадкоємцям або завершити будівництво, або відчужити право на будівництво іншим особам.
не здана та не прийнята в експлуатацію;
Будівля зведена самовільно, в тому числі на земельній ділянці, наданій іншій особі.
якщо будівля значиться за померлою особою, з якою заявник жив разом або перебував у фактичних шлюбних відносинах, але шлюб не було зареєстровано.
Згідно з вимогами ст.258 ЦПК в заяві про встановлення факту володіння будівлею на праві приватної власності повинно бути вказано:
щодо кого слід встановити факт володіння будівлею (заявника чи спадкоємця);
з якою метою необхідно встановити факт;
причини неможливості відновлення документів на будівлю;
докази на підтвердження факту володіння.
До заяви мають бути додані:
довідка БТІ чи державного земельного кадастру про те, кому належала будівля на праві власності чи на праві забудови до 22.06.41 р. по архівним документам БТІ, чи не рахувалось ні за ким, чи видані документи по фактичному користуванню, або довідка про те, що архіви не збереглись;
довідка Фонду держмайна про те, що будівля не взята на баланс;
довідка БТІ про те, що будівля ні за ким не зареєстрована: не продана, не подарована і що вона не є самовільною забудовою.
Заява про встановлення даного факту подається в суд за місцем знаходження будівлі (ч.1 ст.114 ЦПК).
Заява може бути подана:
заявником, якщо необхідно встановити факт володіння будівлею на праві приватної власності на його ім'я;
заявником (другим з подружжя) при розділі майна;
спадкоємцем для оформлення права на спадщину після смерті спадкодавця, який не мав правовстановлюючих документів на будівлю, але фактично володів нею;
законним представником неповнолітнього;
органом опіки та піклування щодо неповнолітніх та недієздатних;
представниками заявників за довіренністю;
особами, що мають право в порядку ст.ст.45, 46 ЦПК від імені та на захист інших осіб звертатись до суду;
прокурором в порядку ст.45 ЦПК та ст.36-1 Закону «Про прокуратуру»;
іншими заінтересованими особами.
Заінтересованими особами у справах даної категорії в залежності від мети встановлення факту, можуть бути: другий з подружжя, інший співвласник (по виділу частки), інший спадкоємець, територіальна громада, орган реєстрації нерухомості, інші особи.
Для правильного вирішення заяви необхідно визначитися, який конкретно закон (підзаконний акт) необхідно застосовувати в кожному конкретному випадку.
У зв'язку з цим приводиться перелік нормативних документів, які суди мають застосовувати при розгляді справ даної категорії:
1) Закон України «Про власність» від 07.02.1991 р.;
2) Закон України «Про державну реєстрацію майнових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 01.06.2004 р.;
3) Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власника на нерухоме майно від 07.02.2002 р. №7/5;
4) Постанова НЮ і НКВС від 28.05.1928р. «Про оформлення прав власників домоволодінь, що не підлягають націоналізації»;
5) Інструкція Комісара Юстиції і Комісара комунального господарства УРСР від 14.06.1944 р. «Про порядок оформлення прав власності на домоволодіння при втраті документів на них»;
6) Інструкція «Про порядок реєстрації будівель в містах, робітничих, дачних і курортних селищах Української РСР» від 23/25 грудня 1947 р.;
7) Інструкція про порядок реєстрації будинків і домоволодінь в містах та селищах міського типу Української РСР від 31.01.1966 р.;
8) Закон «Про сільську Раду депутатів трудящих» від 02.07.1968 р.;
9) Указ ПВР СРСР «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних жилих будівель» від 26.08.1948 р.;
10) Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19.06.1992 р.
Рішення у справах про встановлення факту володіння будівлею на праві приватної власності має містити відповіді на усі постановлені питання, що стосуються суті справи. Так, у рішенні обов'язково вказувати точне місце знаходження будівлі (місто, вулиця, номер); чи на все домоволодіння чи на його частину (ідеальну частку) встановлено факт; щодо якої особи встановлено факт володіння; взамін якого втраченого документу встановлено факт.
На підставі судового рішення БТІ видає правовстановлюючий документ, що передбачено Типовим положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно від 07.02.2002 р. Виконавчий лист у справах даної категорії не видається.
У справах, порушених спадкоємцями про встановлення факту належності спадкодавцю права власності на будинок, суди, у випадку підтвердження цього факту, постановляють рішення про встановлення факту належності прав спадкодавцю, а не за спадкоємцями.
На підставі рішення та документів, що підтверджують належність до кола спадкоємців – спадкоємці можуть отримати в нотаріальній конторі свідоцтво про право на спадщину, на підставі якого БТІ здійснює реєстрацію будівлі за спадкоємцем.
Справи даної категорії судами у 2007 році не розглядались.
Нагору
IV.  СУДОВА ПРАКТИКА У РОЗГЛЯДІ ІНШИХ СПРАВ ЗА ЗАЯВАМИ ПРО ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ, ЩО МАЮТЬ ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ.
Протягом 2007 року судами розглянуто близько 60 справ за заявами про встановлення інших фактів, що мають юридичне значення.
Не можна залишити поза увагою і помилки, які допускались судами у їх розгляді.
Так, Богунським районним судом м. Житомира розглянуто 10 справ про встановлення факту непроживання з дитиною понад 6 місяців (ч.2 ст.219 СК).
Суд не звернув увагу на те, що відповідно до чинного законодавства ці факти встановлюються судом при розгляді справи про усиновлення. На це звернув увагу судів Пленум верховного Суду України у п.6 постанови №3 від 30.03.2007 р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав».
Рішеннями Лугинського (справи Тарасюк К., Кирийчук Я.), Овруцького, Бердичівського (справа Сирова), Брусилівського (справа Комарівської), Новоград-Волинського (справа Литвинчук) судів ухвалювались рішення про встановлення факту проживання в зоні посиленого радіаційного контролю та в зоні гарантованого відселення осіб, які, як діти, потерпілі від наслідків аварії на ЧАЕС, мали посвідчення категорії "Д", а по досягненню повноліття звертались до суду з заявами про встановлення фактів постійного проживання у вказаних зонах, вказуючи про необхідність одержання довідки – додатку №6 до Порядку видачі посвідчень. Вказані довідки є підставою для одержання статусу потерпілих і видачі посвідчень. Думається, що такі заяви суду непідвідомчі.
Непідвідомча суду і заява Карплюка О.В., який просив Новоград-Волинський міськрайонний суд встановити факт його участі в розмінуванні сільгоспугідь в Новгородській області під час проходження строкової служби в армії в червні-серпні 1982 року для одержання статусу учасника бойових дій та заяви Вітіска В.В. і Вільцанюка І. про встановлення факту виконання робіт бригадиром тракторної бригади ПП «Полісся» з 1992 по 2000 р.р. для призначення пенсії на пільгових умовах (Коростишівський районний суд), заяв Кухарчука А.П. (Коростенський міськрайсуд), Нездимовської М. (Радомишльський райсуд) про встановлення факту роботи в колгоспі в період війни 1944-45 років для одержання статусу учасника війни.
Рішенням Богунського районного суду м. Житомира встановлено факт проживання військовослужбовця Кобелкова О.Ю. в Житомирі з 12.06.93 р. по 17.09.93 р. для одержання жилплощі за місцем служби з тих підстав, що фактично він в цей період проживав у Житомирі, але не був зареєстрований.
Аналогічна справа розглянута цим же судом за заявою військовослужбовця Семенця В.І. та Корольовським районним судом за заявою Коржилова Ю.
Приймаючи заяви вказаних осіб до провадження, суд не з'ясував, чи матиме юридичні наслідки для заявника встановлення судом даного факту з огляду на чинне в державі законодавство щодо постановки на квартирний облік на надання житла. Крім того, оскільки вимоги пов'язані з набуттям права на житло, то, у даному випадку, окреме провадження виключається.
Розглядаючи заяву Дмитренка В. про встановлення факту проживання в Народичах з вересня 1989 по жовтень 1991 року для одержання права на житло по переселенню відповідно до Постанови КМ України від 14 грудня 1989 року, Народицький районний суд не врахував, що у даному випадку має місце спір про право, тому заява має бути розглянута у позовному провадженні.
Нагору
Суддя судової палати в цивільних справахК.С. Франовська
19 травня 2008 року
17.02.2018
Вітаємо з Днем Народження! Сьогодні святкує приватний нотаріус Новоград-Волинського міського нотаріального округу Качан Вікторія Олександрівна. Щиро бажаємо найкращого. Нехай кришталева чаша Вашого життя буде наповнена…
13.02.2018
Вітаємо з Днем Народження! Сьогодні святкує приватний нотаріус Брусилівського районного нотаріального округу Бородавко Борис Борисович. Прийміть наші найщиріші побажання міцного здоров'я, особистого щастя, невичерпної енергії…
10.02.2018
Вітаємо з Днем Народження! Сьогодні святкують приватний нотаріус Житомирського міського нотаріального округу Силіна Наталія Володимирівна, приватний нотаріус Житомирського міського нотаріального округу Шевчук Людмила Миколаївна та…
01.02.2018
Вітаємо з Днем Народження! Сьогодні святкує приватний нотаріус Житомирського міського нотаріального округу Лубякова Галина Михайлівна. Дозвольте в цей святковий день побажати Вам, чудовій людині і…
31.01.2018
Вітаємо з Днем Народження! Сьогодні святкує приватний нотаріус Новоград-Волинського міського нотаріального округу Лінкевич Броніслав Адамович. Ми пишаємось, що нам випала можливість працювати з Вами і…
27.01.2018
Вітаємо з Днем Народження! Сьогодні святкує приватний нотаріус Житомирського міського нотаріального округу Савіцька Тетяна Валеріївна. Щиро бажаємо найкращого. Нехай кришталева чаша Вашого життя буде наповнена…
Архів новинАрхів новин
Copyright © Відділення нотаріальної палати України в Житомирській області
Design by  Igor V. Karpenko,  2010-2018
Наші контакти:
10014, Житомир, вул. Перемоги, 3
тел: 47-23-47, 47-23-44, 47-23-43